У бібліотеці Світланка зустріла Маринку Попенко. Привіталися. Приємно погомоніли. До речі, Маринку Світлана просто терпіти не може. Язик у неї — як у лисиці хвіст. Теліпає ним, мов мітлою. І цього разу не витримала. Шепоче Світланці на вухо:
— Про Катеринку знаєш?
— Це ж про яку? Портну?
— Та ні, Шишову.
— Ні.
— Та це дрібниця,— заспокоює Маринка. А очі аж блищать від задоволення.— Відмінниця...