У бібліотеці Світланка зустріла Маринку Попенко. Привіталися. Приємно погомоніли. До речі, Маринку Світлана просто терпіти не може. Язик у неї — як у лисиці хвіст. Теліпає ним, мов мітлою. І цього разу не витримала. Шепоче Світланці на вухо: — Про Катеринку знаєш? — Це ж про яку? Портну? — Та ні, Шишову. — Ні. — Та це дрібниця,— заспокоює Маринка. А очі аж блищать від задоволення.— Відмінниця, а виявляється, контрольну з математики вчора списала. Не могла ж Світланка відмахнутися від неї! — А хто це бачив? — питає. — Точно, як в аптеці,— підтвердила Маринка.— Мені сам Палажчук сказав. А йому Мандариненко. Світланка сердито поглянула на подружку. Хіба це порядно: плітки у світ великий пускати, на Катеринку тінь кидати?! Ні, що ви не кажіть, а Марина — погана дівчина. Світланка так розгнівалася, що, навіть не попрощавшись із однокласницею, прожогом кинулася із бібліотеки. Від хвилювання в неї аж губи почали тремтіти, ніби по них хто електричний струм пропустив. Мало не плаче. Насилу сіла до свого автобуса. Нікого не помічає. — Здрастуй,— почула раптом голос. Світланка підняла голову і впізнала однокласника Василя Петренка. Кругленький, ніби гарбуз, він насилу тримав сумку із продуктами. — Із магазину повертаюся, пояснив. А в тебе чому такий зляканий вигляд? — Та нічого. Ця Маринка Попенко така пустомеля! Вигадує всяке. І на голову не налізе. І що каже... Ніби наша Катерина Шишова контрольну списала. — Та не може бути,— зойкнув Василько так, ніби йому на ногу трактор наїхав. — Не знаю,— розвела Світланка руками.— Все може бути. Недаремно кажуть, що немає диму без вогню. А прикидалася старанною. Грамоти отримувала. В хорі співала. Увечері до Світланки зателефонувала Яна. Погомоніли про роботу шкільного гуртка ручної вишивки, про новий художній фільм. А потім Світланка — ні сіло ні впало — заявила, що такої поганої подружки, як Маринка, мабуть, немає більше ні в одній школі міста. — А що вона? — прогув у трубці схвильований голос Яни. — Нічого страшного. Всім розповідає про негідний вчинок нашої відмінниці Шишової. — Запізнилася на урок? — Гірше. Списує контрольні. Сама на уроках байдики б'є, у вікно дивиться, а потім списує. Просто сором! — І хто міг подумати,— скрикнула Яна.— Що будемо робити? — Пропісочимо! — Обов'язково. Наступного дня Світланка прибігла до школи першою. Ніде нікого. Одна прибиральниця тітка Мотря шваброю, вимахує. — Ти чого так рано? — здивувалася. — Та тут таке,— вхопилася Світланка за голову,— таке... Тітка Мотря зблідла і притулила руку до серця. — Хтось захворів,— простогнала, прихилившись до стіни. — Заспокойтеся,— махнула Світланка.— Всі живі, здорові і навіть не чхають. Це наша відмінниця Шишова переполох вчинила. Не може бути! — Точно. Це вам усі підтвердять. Запитайте у Маринки, Яни, Василька. Сьогодні на загальних зборах розбирати будемо. Чи то щось списала, чи когось вдарила портфелем по голові. А можливо, й гірше! Тут саме Маринка нагодилася. — Запитайте ось у неї, просить Світланка. Маринка зупинилася. — Це правда? Тьотя Мотя пильно поглянула на дівчинку. — Ви про що? — Про Шишову. — А що Шишова? — застигла Маринка з роззявленим ротом. — Як же — що? — Світланка сердито сплеснула руками.— Ти ж сама мені вчора говорила в бібліотеці, що нібито Шишова... — А-а-а,— полегшено зітхнула Маринка.— Про Шишову. Казала. Що було, те було. Знову контрольну на п'ятірку написала. Вона ж у нас кругла відмінниця! — Написала,— зойкнула Світланка.— А я почула, що списала... На великій перерві дійсно зібралися однокласники! Пропісочували Світланку. Щоб краще вчилася, уважніше слухала і менше балакала.