Пані Терещенко гляділа на незнайомого їй зовсім чоловічка, у модному сірому костюмі, такого кругленького, товстенького, чепурненького, вичищеного, вилизаного, мов тільк її ідо змитий дощем, добре налитий огірок... На його червонім ситім обличчі блищали золоті окуляри, посеред голови иидніла чимала лисина. їй згадалась мальовнича недбала постать у вишитій українській сорочці з червоною стяжкою біля ковніра того, кого вона знала колись,— і вона не пізна-иала його.
Сідайте — прошу! вимовила вона якимсь відразу упавшим голосом, показуючи гостеві на кріселко. Уся її турбота десь без сліду зникла. Вона почувала себе тільки ніяково і неприємно перед сим зовсім чужим їй чоловіком і соромно, иекуче-соромно перед своєю донькою за своє розчарування... "Хоч би вона його не бачила!" — стояло їй у голові.
— Ну, як же ви тут?.. Усе як і було?..
Загадавши їй се питання, гість примостився вигідно у глибоке крісло і став оглядати її критичним поглядом. Пані Терещенко добре прочитала у тому погляді: "Та й як же ти, голубко, постарілась... і пізнати не можна!.."
Але її від того вже не боліло, і вона сама не без злорадності думкою йому відповідала: "Та й тебе, мій голубе, пізнати не можна!., нічого подібного!.."
Тим часом гість, як і слід салонному кавалерові, солодко говорив:
— Мало змінились!.. Роки не мають для вас ваги...— і звичайним рухом ласуна положив свою пухку руку на бліду руку сидячої біля нього жінки — єдина вільність, що вона колись йому дозволяла...
Але вона з огидою вирвала свою руку, і в її мислях промайнуло слово: "Ніколи!.."
— Строгі як і колись! — з самовдоволенням вимовив він, зовсім по-свойому пояснюючи собі її рух.— Обережні?.. Боїтесь спокуси?
— Чи ви давно тут? — скоро перебила вона його, стривожена делікатною темою.
— Та вже з тиждень, мабуть... Діла задержали... Пустяки, сказати б... Одначе не скучаю... Усю ніч ріжеться у вінта... волочусь за панночками... Тут є такі красуні!..
Він упер в неї очі, смакуючи вражіння, яке робили його слова на її серці... Але вона сиділа зовсім байдужна, навіть нудячись, і тільки думкою питалась себе: "Чи то в і н?.. Не помилилась часом вона?.."
— А ви, я чув, розійшлись з своїм чоловіком?..— спитавсь він через який час.
— Розійшлась...
— І добре зробили! — похвалив він.— Але чому ви мені за се хоч словечко не черкнули? — з м?якою, ніжною ласкою додав він, близесенько схиляючись до неї...
Вона відсунулась.
— Ми подали з вами слово не переписуватись,— стримано вимовила вона. її усе гірш і гірш обхоплювало почування якоїсь ніяковості і огидливості — просто фізичної огидливості від тієї інтимності, що була між ними помимо її волі.. Вона бажала, щоб хто перебив, увійшов*., нехай хоч дочка!., аби не зоставатись з ним оттак сам на сам... Огида перемагала в неї сором...
— Ваша правда,— тихим голосом, немов задавленим тяжкими споминками, підтвердив він, схиливши голову.— Ви жінка свого довгу... свого обов'язку... і вас у сему не переможеш!.. Але де ж тепер ваш чоловік пробуває?..
Пані Терещенко не мала змоги відразу йому відповісти — її немовби стисло в горлі. Гість спитався знову.
— Вмер,— глухо вимовила вона, і жаром залило її обличчя, від чого вона відразу помолодшала аж до непізнання...
— Що-о таке-е? — скрикнув гість, аж підскочивши на кріслі, і на його виду відбився страшенний жах.— Ви кажете, він вмер?..
— Вмер,— ледве чуть сказала пані Терещенко, у сю хвилю бажаючи краще самій вмерти.
Гість з острахом, небезпечно, відсунувся, і уся його постать прийняла якийсь дожидаючий, обороняючий вигляд. Здавалось, він от-от дожидає нападу на свою особу і приготувавсь до оборони.
Пані Терещенко усе те бачила і розуміла, і в її душі кипіла образа... Вона ледве держалась, щоб не крикнути отсьому самовдоволеному дурневі в очі, що він дурнісінько боїться за свою дорогоцінну волю, що вона ніякого наміру на неї не має... Навпаки, вона сама його не хоче... Він їй без краю противний... Вона навіть дивується тепер, як могла колись його кохати і т. і., але вона повернулась тільки до дверей і покликала доньку.
Надія, мов завірюха, улетіла — видимо, дожидаючи з нетерплячкою сеї хвилі — і зупинилась, мов прибита, посеред кімнати: перед нею галантно розкланювався товстенький сорокалітній чепурненький чоловічок, по моді убраний, з зо.-лотими окулярами на носі і широкою лисиною на голові.. Нічого подібного до того романтичного хлопця, котрого образ вона тільки що бачила у матері... Яка страшенна відміна!..
"Сердешна мамочка!., така переміна,— подумала вона, глянувши тільки у смутне обличчя матері.— Що вона повинна тепер відчувати?.. Се зовсім щось інше!.. І близько біля того не було!.."
Пані Терещенко познайомила їх.
— Пам'ятаю, пам'ятаю, mademoiselle!.. — забелькотів солодким голоском гість, пожираючи хижим поглядом старого ловеласа молоду дівчину.— Пам'ятаю!.. Колись на руках держав... крихіткою були... Але як виросли!., розцвілись!.. Хто думав?.. Сама краса!..
Він крутився біля Надії, пожирав її своїм поганим поглядом, сипав своїми важкими компліментами і забував її матір, що тут була і що він колись кохав...
А вона сиділа мовчки, понижена, ображена і як жінка, і як мати, з огидою і гнівом у душі.
Гість же щодалі більш розходився.
— Краса!., сама краса!.. Чисто в матір!.. Тілько ще краще!.. Куди краще!.. Копія вийшла краща від оригіналу!.. Краса!., краса!.. Небесна, божественна краса...
Надія мовчала, стиснувши уста, ледве задержуючи приступаючі сльози, боячись глянути на матір.
— Чи ви дозволите мені бути вашим кавалером, mademoiselle? — говорив далі гість.— Певно, ви будете у клубі?.. Maman вас певнісенько повезе... І для неї там буде розривка: карти, буфет, старі дами... У її роки нічого більш і не треба... От ви — то інша річ... молоденькій дівчині найперш — потанцювати!..
Надія усе мовчала.
— Так ви дозволите бути вашим кавалером? — знов почав гість після короткої паузи.— На перший танець? По давньому знайомству?.. Крихіткою були... на руках держав... Ах, краса!., яка красак. Хто думав!..
Надія повернулась до матері.
— Мамо, чому ти й о г о не виженеш? — немов спокійно вимовила вона.