Вранці Дмитро прийшов на роботу, і шеф, директор їхньої ремонтної аґенції, несподівано особисто висловив йому глибоке співчуття з приводу тяжкої втрати — передчасної кончини коханої дружини… цей годований кнур із зачіскою "я тут хазяїн", виявляється, володіє мелодраматичною лексикою некрологів… У диспетчерській Дмитрові передали нові замовлення, але не термінові. А також передали телефонограму від Катерини Рачко. Вона дзвонила двічі, і, довідавшись про смерть Вероніки, подзвонила ще раз.
Катерина пішла з їхньої бригади ще навесні минулого року. Вона поїхала чи то до Штатів, чи то до Канади, бо одер жала ґрант для вивчення чогось на кшталт специфіки ментальності жінок трудівниць посттоталітарної доби.
Молодець, усе таки зуміла після грубого будівельницького життя повернутися до інтелектуального.
Дмитро завжди просив, щоб йому телефонували на диспетчерську — багато його знайомих не знали його домашнього телефону. Прямо з диспетчерської подзвонив Катерині. Вона була вдома, і вони домовились про зустріч.
Надворі падав зрадливий млявий сніг, який принесе не білу красу на деревах і дахах, яку нібито обіцяє, а чорну грязюку на асфальті, заляпані ноги, огидну вологу всюди.
Але поки що мерехтіння дрібного снігу заворожує і зваблює шукати якийсь додатковий вимір у сірому просторі знайо мих вулиць. Дмитро повільно рушив у бік кав’ярні, де призначено зустріч. Він прийде раніше, їй іще треба доїхати з лівого берега, можна не поспішати. Кав’ярня тільки почала працювати. Bін сів біля вікна з чашечкою кави, насолоджую чись ранковим спокоєм, вдивляючись у безглузду метушню дурних лютневих сніжинок. До замовників він загляне потім.
Терміновими замовленнями його поки що не завантажують.
Дуже людяно. Раніше саме він мав розбиратися з тими клієнтами, які хотіли за свої гроші протягом трьох днів зро бити з громадської вбиральні віллу зі скульптурами. А між іншим, уперше подумав він, яка аґенція приводила до ладу колишнє приміщення Івана Раєвського? Ох і роботи в них було! А ще, може, там і справді якесь згубне місце…
— Привіт! — на якусь мить йому стало боляче від перерваних думок.
— Ти так швидко?
— Ой, дуже повільно, на мосту Патона була пробка! — Катерина вказує йому на срібний автомобіль за вікном кафе, який вона, мабуть, придбала за гроші, привезені з за океану.
— Вітаю! Ти тепер зовсім сучасна жінка нового типу!
Як виявилось, перебуваючи за океаном, Катерина не лише в теорії, але й на практиці вивчала життя й побут жінок працівниць там і тут, підробляючи у двох родинах приби ральницею і розписуючи півнями та соняхами скрині й стіни у хатах особливо патріотичних представників української діаспори.
— Дмитре, прийми мої співчуття! Не знаю, помирилися ви з Веронікою чи ні…
— Не помирилися… — він мало не сказав Катерині, що розпочав примирення вже після її смерті, але стримався.
— Я думаю, тобі зараз дуже погано! Не раз згадувала, як ми шукали її рік тому…
— Так, ти була одна з небагатьох, з ким я міг спілкуватися тоді…
— Дмитре, чому померла Вероніка?
— Від грипу. Якесь ускладнення. Набряк гортані. — І у вас нема підстав вважати, що… — Є підстави вважати…
— Тоді слухай, що я тобі розповім. Cкажи мені, ти не навідуєшся до того місця, де жив твій тесть? Там тепер ресторан і зал ігрових автоматів.
— Я там нічого не забув…
— А я саме там була після повернення.
— До речі, як тобі їздилось?
— Ну от же ж, от! — Катерина знову показує на срібне авто за вікном на знак того, що їздилося їй добре.
— Радий за тебе. Хай хоча б комусь буде добре в цьому світі. То яким вітром тебе занесло в колишній дім мого, як ти висловилася, тестя? — Дмитро відзначив, що сам уперше вжив слово "тесть" стосовно Івана Раєвського.
— У мене була мрія продати свою "бетонку" на лівому березі і купити невеличку хатку біля Дніпра. І коли я ходила дивитися квартиру, я завітала до того кафе, яке відкрилось у тому приміщенні. Випила чашечку кави, згадала все, що ти мені розповідав про те подвір’я і про те підворіття, і вирішила поспілкуватися з офіціантом чи з буфетницею, мовляв, ви тут недавно, як вам ведеться… І мені сказали, що колишні мешканці квартири твого тестя частенько навідуються до них бити вікна, вимагають, щоб їх поселили в їхнє законне помешкання, а один тип навіть показував форму номер три, де він записаний. Той тип себе іменував сином ґенерала Раєвського. — Ґенерала Раєвського?
— Так! Я запам’ятала те гучне ім’я. Шляхетне прізвище в алкогольно кримінальному контексті — такого не забудеш.
— Дякую, що ти розповіла мені про це.
— Я подумала: а що як це тобі в чомусь допоможе. Адже все на світі пов’язане між собою. І особливо в цьому місті.
Коли мене запросила одна жінка розписати для неї скриню півнями, виявилося, що то рідна сестра однієї з моїх гіпоте тичних свекрух, я ще раз подумала про плутанину київських зв’язків і згадала тебе…
— Так, Київ — велике село. І моя братова Лариса Лаври ненко — теж твоя давня знайома?
— Так! І вона тобі щось переповідала про мене?.. — Кате рині стало трішки незручно. Дмитро відчув це, і змінив тему:
— Я хочу сказати тобі, що санітаркою в лікарні, де померла Вероніка, також була жінка з компанії мого… цього самого… тестя. А Вероніка і Вікторія, як виявилось…
— Вікторія — твоя дочка?
— Так. Вони, коли пішли від мене, то примудрились налагодити стосунки з дідом.
— Себто з Раєвським?
— Так, з ним. Потім продали оті його апартаменти чи то фірмі, чи то власникові кафе, який купив їм трикімнатну квартиру неподалік від Львівської площі.
— Молодці! Розібралися в ситуації! А діда кинули?
— Як це — кинули?
— Ну… залишили на вулиці?
— Ні, діда вони забрали з собою, але невдовзі він помер.
— Відірваний від рідного Подолу, від милого серцю середовища. Це й призвело до передчасної кончини…
Вже вдруге він чує сьогодні цей протокольно мелодра матичний штамп. І взагалі, він саме думав про дім Раєвського на Подолі, коли прийшла Катерина і розповіла про загадко вих мешканців, які мали там свій жалюгідний притулок. До з’яви двох нахабних паній, котрим мало було "бетонки" на околиці. Котрим захотілося в центр міста — за чийсь рахунок.