Золото і кров Сінопа

Страница 5 из 78

Савченко Виктор

Сильний звук шарпнув повітря. Знялися в небо сполохані птахи; водночас протупотів наляканий табун, збиваючи з полину гіркий пил. Коли розвіявся дим від пострілу, козаки побачили на траві кобилу, що марно силкувалася зіпнутися на прямі. Куля влучила їй у шию біля самої голови, і в тому місці фонтанувала кров. Тварина востаннє клепнула передніми копитами в землю і повалилася вже нерухома.

— Не по-християнському це, — мовив Сава. — Хоч і дика тварина, але ж кінь.

Потурнак подивився на нього поглядом, у якому не вгадувалося ні докору, ні прикрості. Проте десь у самій глибині його чорних очей попеліло чи то покаяння, чи то шкодування.

— По-християнському, — відказав він м’яко. — Бог дав нам, людям, у володіння всіх тварин. До того ж ми забили не задля втіхи. Місяць-бо не куштували м’яса.

ОСТРІВ БАЗАВЛУК

"Острів Базавлук лежить приблизно за 20-30 кілометрів південно-західніше від Томаківки, в тому місці, де в Дніпро вливаються три його притоки — річки Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Острів нагадує прямокутний трикутник, сторони якого мають близько двох кілометрів у довжину..."*

Вже сонце підбивалося в зеніт, коли вершники наблизились до плавнів. Важко нав’ючені, змучені спекою і спрагою коні жадібно накинулися на соковиту отаву. За плавнями починалася затока з безліччю острівців. Потурнак, що їхав попереду, знаходив дорогу тільки за одному йому відомими прикметами. Часом коні брели по коліна в воді, переходячи від одного клаптя суходолу до іншого. Хоч довкіл не видно було й натяку на існування людини, Сава весь час відчував, що за ними хтось спостерігає. Коли він поділився своїми підозрами з товаришами, Петро зауважив:

— Гарне відчуття маєш. За нами справді стежать.По часі він наказав спинитись і розгнуздати коней, а сам, витягши з сакви чималий шмат м’яса, замотаний у лопух, зник у верболозі.

Гарбуз устиг викурити люльку й уже вибити її, коли з заростей вигулькнув Потурнак. Він подивився на друзів оцінююче, затримав погляд на Приблуді.

— Заварюється, хлопці, каша, — мовив, сідаючи на свого жеребця.

Вони ще довго петляли плавнями, та нарешті виїхали до переправи. На поромі, що наближався до причалу на протилежному березі, стояв великий, вкритий рогожею і запряжений парою коней віз; а ще четверо буланих (двоє з них під сідлами) топталися прив’язані до поручнів. Два вершники і їздовий допомагали поромникові тягти линву.

На причалі дозірні спішились.

Петро якийсь час спостерігав, як на тому боці прив’язують до стовпа пором, тоді озвався:

— Отож, братове, готується похід.

— Чи не в поміч Наливайкові? — поцікавився Микита.

— Поки що про це знає тільки старшина. Але похід таки готується.

Поромник, невисокий кремезний чолов’яга, був одягнений у просторий льняний одяг — сорочку й шаровари; на голові мав солом’яного бриля. Він привітався і, кивнувши на Саву, поцікавився з усміхом:

— А це ви що, полоненого привели?

— Був полоненим, — відказав Гарбуз. — Тільки в татарському полоні.

Привітна усмішка на широкому, чорному від засмаги лиці поромника враз збігла.

— Лихо, лихо... — сказав він і, поплювавши на мозолі, взявся за линву.

— Івасю, а що то за мажару ти переправив? — поцікавився Потурнак.

— Сіль привезли, — відказав поромник. — Он трохи просипалось крізь рогожу.

Потурнак підняв білий кристалик, розтер пальцями і навіть крихітку поклав на язика. Але нічого не сказав, а взявся допомагати тягти пором.

Коли зійшли з переправи, він витяг із сакви шмат м’яса.

— Візьми, спечеш собі на вогнищі, — сказав Івасеві. — Тарпанина. Учора забили.

— Спасибі, братики! — зрадів подарункові поромник. — Хай вам Бог дає.Дорога в лісі пролягала між дубів і лип. На піску виднілися свіжі сліди коліс. Віз був десь недалеко.

— Може, наздоженемо фуру та виміняємо трохи солі, га, хлопці? — озвався Гарбуз. — М’ясо ж маємо.

— То не сіль, — сказав Потурнак. — То селітра.

— Он воно що... — мовив В’юн. — Виходить, не збрехали тобі, Петре, щодо походу.

Ліс раптом закінчився, і вершники побачили попереду укріплення — земляний вал з частоколом і баштами, з яких виглядали жерла гармат. Перед валом був глибокий рів, а перед ровом широка, сажнів з двісті, просіка. Дуби, сосни й липи, що тут росли, стали стінами фортеці, побудованої, з усього, недавно, бо обкоровані стовбури ще не встигли потемніти.

Біля воріт укріплення стояв віз. Один з вартових підняв рогожу на возі, а тоді махнув рукою, мовляв, нехай їдуть.

Вартові були молоді люди в запорізькому однострої — червоні шаровари, сорочки з білого домотканого полотна; на голові смушкові шапки з червоними шликами і жовтими китичками. За поясами в них стирчало по два пістоля, а при боці висіли шаблі. Списи й мушкети стояли притулені до стіни. З наближенням Потурнака і його друзів четверо стали на воротях, а п’ятий вийшов назустріч.

— Хто ви, панове, й звідки? — запитав він.

На худорлявому обличчі вартового вгадувалась насторога. Це був загартований вояк; лице його потворив ще свіжий шрам, що тягся від скроні до підборіддя.

— Бекетові ми, — відказав Потурнак. — З Інгульця.

— Неблизький світ, — мовив вартовий. — А тільки бекетові звідти мали прибути учора ввечері, а не сьогодні. І троє, а не четверо.

Хтозна, як довго затяглася б перевірка, якби з брами не вийшов літній чоловік, так само озброєний і одягнений, як і молодики.

— Никифоре, пропусти їх. Це наші, — сказав він.Коли вершники поминули ворота, літній підкликав Потурнака, і вони про щось довго балакали.

— Новобранці, — пояснив Петро, повернувшись до своїх. — Але вишкіл пройшли у війську Наливайка.

Від брами дорога вела на великий майдан, посеред якого міддю поблискували на сонці дві півсфери тулумбасів і було вкопано стовпа. Майдан оточували будинки під очеретяними стріхами, поміж якими стояла невелика церква. Біля одного з них чаділо горно, і двоє оголених по пояс дужанів махали кувалдами. Лязгання металу було таке сильне, що прибулі чули його ще в лісі, за межами фортеці. Неподалік від ковальні стояв віз, і з нього знімали міхи з селітрою.З протилежного боку майдану біліли довгі мазанки — курені. До одного з них попрямували дозорці.

Замість завзятих при зброї козаків, які походжали б з люльками в зубах, Сава побачив обідраних, напівголих людей з цегельно-червоними від засмаги тілами. Дехто з них розвішував поміж деревами в’ялитись рибу, дехто крив очеретом стріху. Табір скидався б на селище, якби поміж чоловіків можна було помітити хоча б одну жінку чи дитину. "Хіба це і є те осине гніздо, якого остерігаються і польський король, і кримський хан, і навіть сам султан турецький?" — дивувався Сава, спостерігаючи, як дебелий чолов’яга вправно білить стіни куреня, над дверима якого свіжою фарбою поблискував напис латиною: "Без науки життя схоже на смерть". Завваживши, що Савину увагу привернули літери, В’юн пояснив: