— Ти що, спудею, дурману об’ївся? — визвірився В’юн.
Потурнак з Гарбузом осудливо подивилися на Саву.
— Даруй, брате, цей птах урятував мені життя. Я поклявся ніколи не полювати на дрохв.
І Сава розповів, як, утікши з полону, довго петляв степом без їжі та води. Був би помер з голоду, якби не гніздо дрохви. Яйця виявилися свіжими, і він випивав одне на день, аж поки не вийшов до Дніпра. А там, вище Казікермена, зробив з очерету пліт і переплив на правий берег. Не знаючи дороги, близько місяця блукав степом та вибалками, харчуючись дикими злаками. Та зрештою вийшов до перших руйновищ, які залишили по собі татари. Там жили тільки собаки та коти, а на подвір’ях тхнуло трупами. Проте на згарищі можна було відшукати шкуринку хліба, а на городі вирити якийсь овоч.
Він оповів, як дістався до того місця, що було колись Меланіїним хутором, і натрапив там на каліку-діда, який дивом вижив після татарського наскоку. Свідок кривавої учти, двічі прохромлений списом, повідав, як відстрілювалась із батькових мушкетів Меланія, сховавшись з братиком в очереті. Кілька нападників знайшли смерть від її куль. Та один з кримців, перепливши на другий берег річки, кинув ззаду аркан.
Братика Василька теж забрали. А батько Меланіїн з півсотнею козаків, що мешкали в нього на зимівнику, за тиждень до нападу поїхав під Київ на допомогу воїнам Косинського.
Все оповів Приблуда новим товаришам. Все, крім їхнього з Меланією кохання.
Нещадно пекло сонце, і вершники, помітивши попереду зелений гайок, пожвавішали. То були зарості терну, які росли по краях байраку.
— Отут і перебудемо спеку, — мовив Петро. — Та й коней підгодуємо.
Проте на суворому обличчі його не вгадувалося розслаблення. Він дістав з-за спини рушницю і поклав її на луку сідла. Те ж саме зробили В’юн і Гарбуз.
— У вибалку нас може очікувати як спочинок, так і вічний спокій, — знову сказав Потурнак. — Татарські вивідники часом ховаються по байраках.
Ніби переймаючись сумнівами господаря, чалий жеребець під Петром стишив хід, ніздрі його затремтіли, а великі очі від страху, здавалося, ось-ось вилізуть з очниць. Він загарцював, намагаючись позбутися вершника.
— Вовки! — вигукнув В’юн і скинув рушницю.
Але його схарапуджений кінь здибився й поніс.
Це був виводок із шести вовків: двох дорослих, завбільшки з піврічне теля, буцматих, з масивними щелепами, і чотирьох молодих, але вже таких, що можуть самостійно полювати. Степ і байрак були їхніми володіннями. У звірів, які досі тільки скалилися на вершників, бачачи втікача, раптом спалахнув хижацький інстинкт...
Четверо молодих вовків, здавалося, не бігли, а пливли, розпластавшись над сріблястими хвилями ковили. Сава, котрий охляп сидів за спиною В’юна, вчепившись мертвою хваткою в сідло, відчував, як кінська плоть перетворилася на клубок потужних м’язів і що ця плоть може струсити його з себе, як комаху. Він озирнувся: один з чотирьох сіроманців уже біг збоку на відстані витягнутої руки, другий мало не торкався зубами кінського хвоста. Двоє інших, мабуть, кволіших, трохи відстали, але їх випередили дорослі.
Пролунав постріл, і здоровецький звір, крутнувшись у повітрі, обертом покотився і простелився в траві.
Гучний звук на мить збив з плигу хижаків. Вовчиця ж, яка бігла слідом, затрималася біля вовка, що конав у траві. Тим часом Потурнак кинув мушкет, зі ствола якого ще диміло, і вихопив з сакви обидва пістоля. Але вовки, що гналися за вершниками на мурому коні, були вже недосяжні для прицільної стрільби з пістолей. І тоді підніс рушницю Гарбуз. Торохнуло, аж луна пішла. Молодий хижак, який мчав позаду коня, шарпнувся, ніби від несподіваного звуку, та скоро спинився і став вертітися на місці — його поранило. Сіроманці, що відстали, почали обходити втікачів з обох боків; а перший, найсильніший, біг уже біля голови скакуна й націлювався великими гострими іклами на його горлянку. І тут Микита, котрий все ще тримав зарядженого мушкета, випустив повід з рук, підвівся на стременах і пальнув упритул в широкі груди хижака. Звір, крутнувшись у повітрі, впав нерухомий в ковилу. Уздрівши загибель головного напасника, молоді відстали, а тоді кинулися слідом за вовчицею в степ. Гарбуз і Потурнак погнали коней до поранених хижаків і добили їх списами.
Микитин скакун, позбувшись вершників, здригався, форкав, виривав повід з господаревих рук. З крупа падали шматки білої піни.
— Ще трохи — й загнали б коника, — сказав Приблуда.
Він підійшов і лагідно поплескав тварину по шиї.
І тут по землі майнула тінь. Над головами в небі ширяли два велетенських птахи.
— Десь сажень у розкриллі, — прикинув Сава.
— Не менше, — погодився В’юн. — До речі, такий птах і сам може вовка взяти.
Це була невелика улоговина, що позаростала на схилах терном та глодом. Дно її вкривала соковита трава, а подекуди там прижилися дерева дикої морелі. Про подію, що мало не стала трагічною, не згадували. В’юн готував обід, Гарбуз обдирав міздру з вовчих шкір, Потурнак набивав мушкети й пищалі. Сава ж нагорі був за дозірного; він спостерігав, як двоє орлів клювали оббілованого вовка. Їхні могутні дзьоби і кігті виривали шматки плоті, з якої крапала кров. Беркути мали руде, на спині майже червоне пір’я. Невідь-звідки на ту учту налетіло дрібне хиже птаство — кібці, шуліки. І тут на обрії Приблуда помітив якийсь рух. Здавалося, південний вітер заколихав тирсу.
Козаки, що вибігли на посвист дозірного, зачаївшись у тернищі, спостерігали, як збільшуються і набирають чіткіших обрисів сірі цятки. Їх неможливо було порахувати, бо вони то розсипалися по степу, то знову гуртувалися.
— Слава Богу! — озвався нарешті Потурнак. — Це тарпани.
Їх було сімнадцятеро — невисокі, з півсажня заввишки. Вони нагадували й віслюків, але то були все ж коні жовтувато-сірого кольору з пишними чорними гривами й хвостами. Тварини то розбігалися, шукаючи пашу, то знову кидалися вслід за вожаком — значно більшим жеребцем.
— Так ось на кого тут чатували сіроманці... — промовив Гарбуз.
— М’ясо тарпана смакує не тільки вовкам, — зауважив Потурнак.
Він покосився на Приблуду і, коли табун наблизився, прицілився в молодого коня.