— Бач, зелень відчули, — озвався Петро.
В улоговині, куди вони спустилися, верблюди самі знайшли кущі і накинулись на них. Тим часом Потурнак розшукав джерельце у скелях і, витягши з сакви бурдюк, став його наповнювати.
— То як, братику, заночуємо тут? — озвався він. — Принаймні є де сховатись.
— А як заночуємо, то коли прибудемо до Стамбула?
— Десь перед обідом шостого дня.
— Але ж тоді може бути пізно...
— Навряд. Судно, на якому везуть твою Меланію, заходитиме попутно в кілька портів.
— А що купцеві завадить продати її в будь-якому з них?
— Ні. Такий товар везуть тільки в столицю, де багато грошовитих людей. Та й Зухра сказала, що купець готував дівчат до Стамбула.
— Петре, звідки ти все це знаєш? Ти буцімто тут народився й виріс.
— Я потрапив сюди, друже, коли мені й дев’ятнадцяти не було. Попри ненависть до загарбників я побачив, що люди тут не лихі. Мене завжди дивувало, що господар мій — скнара на торжищі, — коли наближалося свято, сумлінно підраховував прибутки і сорокову частину від усього заробленого віддавав сиротам і вдовам. Бо так записано в Корані. Він любив казати при цьому: "Аллаха не обдуриш". І Бог давав йому. В родині його завжди панував лад — дружини поміж собою не сварились. Та й тепер ось, бачиш, місто все братчики наші сплюндрували, а його оселя залишилася незаймана. Йому навіть повернено втрачене колись. Аллах справді великий, справедливий... Але нам, братику, час уже підкріпитись.
Двогорбий верблюд, з усього, належав багатому купцеві, який до Сінопа прибув здалеку. В одній із сакв вони знайшли в’ялену верблюжатину, торбину сушених фініків, глек з паклавою, чимало часнику та коржі, загорнуті в пальмове листя, щоб не висихали. То був запас харчу на кількох караванних. Друга саква містила речі для спання і наполовину була заповнена вівсом.
— Петре, от ти кажеш про справедливість Аллаха, — озвався Сава, жуючи верблюжатину з часником. — Чому ж він тоді забрав у мирної людини — купця — і передав нам — розбійникам — його добро?
— Ми не розбійники, Саво... Ми тільки знаряддя помсти в руках Аллаха за несправедливість його вірних. І цей купець, харчі якого ми їмо, колись завинив. Може, й не він сам, а хтось із його рідних — ну, батько, дід, прадід... Кожен рід має свої спільні терези, які накопичують добро і зло. В часі шальки коливаються залежно від того, що на них падає. Зрештою може настати час, коли переважить лихе. І тоді приходить покара — кому більше, кому менше.
— Щось таке я чув від Оникія Колодуба, — сказав Сава. — Але ж Оникій — нечистий, а ти віриш у Бога.
— Оникій не нечистий. Від нього-бо лиха немає людям. Він інший. В сутності його багато такого, чого простій людині Господь не дає. Нагорода це чи покара — хто зна.
— Але ж він може бути в двох місцях одразу. А це чаклунство.
— Братику, тоді чаклуном слід вважати також святого Івана Богослова, котрий у дусі опинився перед престолом Господа Бога нашого. Почитай-но його "Об’явлення", що в Новому Заповіті...
— Там справді таке пишеться?
— Авжеж. Десь так: і ось я в дусі опинився... Якщо існує той, інший, світ, то неправильно було б думати, що немає й проходів до нього. Десь вони є. Не в просторі і не в часі, а в сутності людській. Звичайна людина перетинає цю межу двічі на життя: коли народжується і коли помирає. Але є й такі — нащо тільки їх Господь створив? — які наділені здатністю мандрувати у той — другий — світ і повертатись у світ смертних так само легко, як ми мандруємо по землі.
— Але ж Оникій не в дусі, а в образі й подобі своїй з’являється де захоче.
— Ні. Таки в дусі, що несе в собі тілесну його подобу.
Раптом Петро прислухався. Потім ліг і припав вухом до землі.
— Небезпека, братику!
Вони хутко позаводили верблюдів у зарості; Петро їх посадив і прикидав наламаними гілками. І тут почувся тупіт копит: на пагорбі з’явились два вершиники. Вони зупинилися лише за кілька десятків сажнів від утікачів. Місяць світив їм у бородаті лиця, на чалмах, немов третє око, сяяли коштовні камені. Приблуда й Потурнак причаїлися з зарядженими мушкетами напоготові.
— Погано, — прошепотів Петро. — Вони здогадалися, що ми збочили з караванного шляху, і тепер нишпоритимуть усюди.
— Впораємось. Їх тільки двоє. А в нас мушкети.
— У них теж мушкети... Он тримають на луках сідел. А ще четверо з них никають неподалік.
Коні під вершниками чомусь схарапудились. По миті з пустелі, по сліду недавніх утікачів, вибігли три тварини — дві завбільшки з вовка, третя менша. Угледівши вершників, звірі зупинились, принюхуючись.
— Барси, — мовив Петро. — Видно, йшли на водопій, а може, й по нашому сліду.
Вершники, побачивши хижаків, розвернули коней та погнали геть. Барси кинулися їм услід. Невдовзі пролунали постріли і тишу пустельну роздерло дике завивання, яке перейшло в жалісне скавчання.
— Бачиш? А ти казав — впораємось. В барса влучили. Їх три групи. Але тепер вони сюди більше не поткнуться.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
В’ялими ставали рухи веслярів, хоч і харч був поживний, і погодою осінь пізня не допікала.
— Стомились люди, Богдане, — зауважив Нетудихата. — Поглянь-но, які могутні спини й руки... А сили в них катма.
— Небезпеки-бо не відчувають, — відказав Микошинський. — Тільки небезпека робить людину сильною. До Казікермену мов на крилах летіли, та не зустрівши засади, розпустились. Дивитись гидко...
— Думаю, отамане, не тільки в цьому причина. Це межа, до якої ми всі підійшли — межа знесилення.
— І межа знелюднення; тільки нелюди-бо могли заколоти тих двох невинних овечок. Як згадаю — серце кров’ю обливається! Це справа рук противників моїх, що хотять мене під чорну раду підвести.
— Хто зна, хто зна... Закон ми з тобою порушили, Богдане. І невідомо, як глибоко те порушення зайшло б, якби дівчата й надалі при нас залишалися.
— Закон забороняє жінку на Січ приводити, а не в поході при собі тримати, як трофей військовий.
— Де військо козацьке — там і Січ. — зауважив Нетудихата. Поміркувавши, додав: — Мої люди намагаються з’ясувати, чиїх то рук справа. Якщо дівчат убито за завданням гурту таємного, то ми скоро про нього довідаємось, якщо ж це на совісті когось із одержимих, то ці два вбивства так і залишаться таємницею.