Козаки на чолі з Микошинським вдерлися в рабат, коли в ньому нікого, крім рабів-сміттярів, вже не залишилося. Лежали гори різноманітного краму, жували жуйку верблюди й мули і — жодного господаря.
Коваль-негр, одягнений у дрантя, сидів у кутку рабату біля горна і з цікавістю спостерігав те, що діялось. Він чи то не вбачав у нападниках загрози для себе, а чи вважав своє життя невільника не вартим того, щоб за нього потерпати, бо байдуже дивився, як пораються запорожці біля дверей, що вели в підземелля. Коваль підійшов з молотом і гахнув ним по замку. Замок відлетів разом з петлями. Січовик у червоних шароварах кинувся до відчинених дверей, і тієї ж миті пролунав жахливий крик. За порогом, куди ступив козак, зяяло провалля.
— Що сталося? — запитав гетьман.
— Стецько Гарбуз упав у яму, батьку, — відказав В’юн.
З підземелля долинав гомін.
Кіптяве полум’я смолоскипа на довгій гирлизі висвітило стіни глибокого підземелля, на дні якого було чимало людей і звідки задушливо тхнуло людськими екскрементами.
Зо дві сотні оброслих щетиною чоловіків, поміж яких були і з довгими вусами й оселедцями, брязкаючи кайданами, обіймали визволителів. Загрюкало. Коваль розбивав кайдани, блимаючи на запорожців дикими очима. Звільнені тут же отримували зброю.
Раптом у ворота караван-сарая влетів загін кінних яничарів. Виблискуючи широкими кривими шаблями, вони погнали огирів поміж рядами, перекидаючи і топчучи добро. Звіряча лють на лицях і білі плащі, що нагадували савани, робили їх схожими на ангелів смерті.
Дружний залп з пістолів, проте, збив їх з плигу. Кілька упало з коней, а решта врізалися в натовп, сіючи смерть. То були не просто воїни, а згустки ненависті.
Козаки шалено відбивались, оточивши кільцем невільників, з яких ще не встигли збити ланцюги. І тут один з розкутих вихопив з горна довгий, розжарений на кінці прут і кинувся до кінних. Запахло горілим м’ясом. Коні, навісніючи від болю, скидали вершників.
Напад було відбито. Кільканадцятеро вцілілих дітей султана погнали жеребців до воріт.
Під час цього бойовиська двоє запорожців і троє невільників наклали головами, а на тілах кількох залишили свої глибокі сліди домахи яничарів.
Першим з рабату виїхав віз, запряжений мулами, з пораненими та забитими, а за ним караван возів, верблюдів і віслюків, нав’ючених здобиччю. Ланцюг з добром розтягнувся від рабату аж до порту.
Півдня пролежало нерухомим Абу-ль-Хасимове тіло. Але не прийняв Аллах душу його; не виконав-бо молодий воїн свого призначення у світі людей. Спочатку Абу-ль-Хасимові лоскотнуло ніздрі якимось знайомим запахом, потім блиснула думка: "Живий". По хвилі він побачив небесну синь, яку бруднила хмара чорного диму. Пересилюючи біль у тілі, він сів. Перед очима розкинувся Сіноп — безлюдний, безгомінний; деякі садиби попеліли після пожежі, але дим здіймався не з міста, а з гавані. Абу-ль-Хасим відсунувся від краю муру і звівся на тремтячі ноги. Свідомість ще не досить сприймала те, що сталося. Та як тільки він побачив, як стрімко віддаляються на північ дві галери в оточенні кількох десятків гяурських суден, на його юнацьку душу обрушилося одразу страхіття всього, що сталося. Хитаючись, він побрів до вежі, що над брамою, і перед очима в нього постала гавань, в якій догорали новозбудовані кораблі разом з верфями. На піску стояли вози, лежали купи добра, що не вмістилося на суднах грабіжників, а поміж усього того бродили безпритульні верблюди, мули, осли... Раптом він уздрів чоловіка з чорним птахом на плечі, котрий босоніж віддалявся по крайці води від Сінопа на схід. Він був невисокого зросту, гладкуватий, з голеним черепом. На ньому була полотняна одіж.
— Господи, що діється зі мною?! — заволав Абу-ль-Хасим. — Це дійсність чи тільки мара? Аллах милостивий, милосердний, відділи яву від видіння! Благаю тебе!
Тієї ж миті чоловік з чорним птахом зник. Натомість воїн побачив двох гяурів, які прибігли в гавань. Вони явно розгубились, не виявивши флоту, і були в паніці.
— Авжеж, не позаздриш... — промовив Абу-ль-Хасим. Він знав, що вони приречені.
Тим часом гяури заходилися біля купи краму, і по хвилі на них уже було інше вбрання. Тоді один з них вибрав верблюда з саквами по боках, також підібрав тварину товаришеві, і вони поспішили по дорозі, що вела в гори, і далі — в пустелю.
— Не втекти вам, іблісове поріддя! — проказав молодий воїн. — Яничарські жеребці прудкіші за верблюдів.
До берега наближалися фелюги рибалок, котрі вранці вийшли в море. Абу-ль-Хасим подумав, що ці бідолаги знайдуть свої оселі пограбованими, жінок і дочок погвалтованими або забитими.
— О, Аллах, за віщо ти так жорстоко покарав дітей своїх?! — простогнав він.
На мить йому здалося, що від моря, від землі, від осель здіймається тихий плач. Плакало кожне дерево, кожна пташка, кожен камінь. Плакали душі, котрі перебували ще на межі людського світу і світу Аллаха. Абу-ль-Хасим перевів погляд на місто, сподіваючись, що зникне ілюзія плачу так само, як зникла ілюзія людини з круком, та побачив дитинча, що дибуляло під муром фортеці і плакало. На мить у свідомості його майнув смутний спомин: такий самий фортечний мур, а тільки не на морі, а в горах. І він — малий — кудись, від когось утікає. Та його підхоплює сильна рука вершника, садить попереду на сідло і чимдуж підганяє коня. Свої-бо носили чорні бурки і пелехаті шапки, а цей був у всьому білому, і пахло від нього не овчиною, а чимось іншим. Глибоко в пам’яті було сховано ту картину. Тільки велике жахіття, що перевернуло душу, прочинило потаємні дверцята свідомості, і він зрозумів, що він — зовсім не він, що його підмінено. А оповіді батька, матері і трьох батькових дружин про те, що його буцімто взяли у загиблого батькового брата і всиновили, були тільки легендою. Прокляття вслід гяурському флоту, що ладне було зірватися з вуст Абу-ль-Хасима, раптом застрягло в горлі. Натомість вирвалось:
— Убережи нас, Господи, від насильства! — З цим молодий воїн відчув великий тягар на душі.
ПРАВОВІРНИЙ ІЗ САМСУНА
Попереду синіли невисокі гори, біля підніжжя яких де-не-де тулилися латки кущів та низеньких дерев. Далі ознаки життя зникали, і довкруж, скільки ока, стелилася жовта кам’яниста пустеля. Розмірено похитувався бурий двогорбий верблюд, на якому сидів чоловік середніх літ у барвистому одязі. Попереду білий одногорбий віз худорлявого молодика у грубошерстому плащі. Розкішне вбрання одного і злидарський одяг другого свідчили, що то були господар і раб. Господар куняв, колисаний м’якою ходою тварини, а раб стежив за дорогою. Коштовна збруя і об’ємисті сакви, які звисали обабіч двогорбого верблюда, свідчили, що господар — заможна людина; а те, що із сакв виглядали стволи кількох мушкетів, давали зрозуміти, що він до того ж знає закони пустелі і, в разі потреби, зможе за себе постояти.