Але він схилявся перед цим іще по суті юнаком, який так палко мріяв визволити свою Лідію, що не вагаючись поклав на її вівтар своє життя.
Арістодікові вночі наснилося, ніби він підкуповує тутешнього віщуна. Прокинувшись перед світанком, Арістодік довго розмірковував над цим, безперечно, поштовхом з боку богів. Але після сходу сонця він устиг усе виважити й дійти висновку, що то випробування з боку невідомого лукавого божества, тож не слід піддаватися спокусливій облуді. Тепер Арістодік знав, як повестися й що робити; відповідь однаково буде "ні". Тобто — не видавати Пактія персам.
Арістодік побудив своїх товаришів. Майже певен у відповіді тутешнього жерця-провидця, він привів священне посольство Кіми до головного вівтаря й, підохочуваний мовчазним усміхненим служкою храму, поклав біля ніг статуї золотий ритон, чітко назвавши обидва свої імена й назву рідного міста. А після нового кивка служки звернувся до пофарбованого вапном, хною та сажею на оливі дерев'яного бога:
— О, могутній і осяйний! У храмі нашого міста попросив притулку лідієць Пактій, Тігонів син. Якщо перси впіймають Пактія, йому загрожує люта смерть. Перси вимагають видати їм Пактія. Ми боїмося персів і разом з тим боїмось переступити прадавній еллінський закон. Скажи, що нам робити. Раз ми вже питали про це, однак, може, священні посли щось не зрозуміли чи переплутали. Дай однозначну відповідь, володарю мій!
Глухий голос, наче з муру храму чи з-під землі, промимрив:
— Видайте Пактія персам і більше не приходьте сюди!
Арістодік поглянув на служку, який уже не всміхався й не кивав, потім на своїх трьох товаришів-посланців; в очах бранхідських жерців був непроникний туман.
Усі вчотирьох рушили до брами, заднім плентав Арістодік. Та коли ті троє за брамою роззирнулися, його з ними не було — напівприкрита гіматієм спина Арістодіка віддалялася в бік храму та довгої кам'яної скарбниці.
Це було обдумано сьогодні вночі — на той випадок, якщо оракул скаже ті самі слова. Тепер Арістодік уже не мав жодного сумніву в тому, що перси підкупили чи залякали тутешнього віщуна. З таланта золота можна викувати десять таких ритонів, якого щойно поклав до ніг бога Арістодік, а перси могли подарувати храмові в десять разів більше. На щось вище Арістодік не зводив руки, боячись навіть підозрювати бога. Пересвідчився він і в правдивості кімейських послів, про яких позавчора подумав був недобре. Отже, тільки тутешні жерці. Жодне божество не могло так легко потоптати дані небом еллінські закони. Це діло бранхідських жерців або ж віщуна. Свої дії Арістодік розрахував до дрібниць і тепер усе робив чітко й спокійно.
Взявши свою дорожну палицю за булаву, він ходив попід стріхою скарбниці й розоряв гнізда голубів. У деяких гніздах були пташенята, в інших по парі яєць. Арістодік скидав їх додолу й безжурно йшов далі. З житлових келій вискочило кілька жерців, двоє з них почали люто лаятись, накликаючи на голову розбишакуватого кімейця небесні громи, але той безжурно робив собі своє діло. Та коли він узявся до шпаківниць, яких на священних яворах висіло зо два десятки, та ще з десяток у хащах вічнозелених туй, з-під землі задуднів уже знайомий Арістодікові голос:
— О, найнечестивіший з-поміж смертних, припини! Навіщо позбавляєш притулку божі створіння, що знайшли порятунок у затишку моїх стін?
Арістодік іще вдосвіта обдумав свою відповідь.
— Володарю мій! — відповів він тепер богові чи хто там говорив замість бога. — Ти ж прихищаєш тих, що просять у тебе захисту, а кімейцям велиш видавати переслідуваних їхнім ворогам, змушуєш паплюжити дідні й божі закони!
Голос із-під землі роздратовано прогримів:
— Я вам зумисне наказував так робити, щоб ви нарешті вигинули до ноги, стреблені власним нечестивством. Бо хіба ж доброчесна людина допитуватиметься в божества, захищати того, хто благає про допомогу, а чи віддати його на люту смерть?! Яке тут може бути вагання!
Арістодік на радощах уклонився до самої землі, хоча нікого не бачив перед собою, бо під час його розмови з підземним голосом на храмовому подвір'ї не стало навіть жодного жерця. Арістодік на це не ремствував. Байдуже, з ким він щойно розмовляв, головне — тепер кімейцям не доведеться брати на душу смертного гріха. Арістодік пообіцяв храмові ще один золотий ритон і попросив записати останню відповідь оракула на вощеній дощечці.
До Кіми Арістодік на чолі священного посольства повернувся пізно вночі. Старійшина Ради Тридцятьох справді виблагав у персів триденну відстрочку, до вреченого часу лишався ще день, але вся Кіма налякано принишкла. Ніхто вже не думав оддавати Пактія його запеклим ворогам, разом з тим ніхто й не відав, чого слід сподіватися через день. І чого слід боятися більше: гніву персів чи помсти олімпійських богів.
Цілий день радники сиділи в громадському домі, насперечавшись до хрипоти, аж надвечір вирішили відправити Пактія на Лесбос, у Мітілену, а персам сказати, нібито він утік сам. Кому спаде на думку шукати втікача на тому острові, до якого з Кіми пливти цілу ніч і півдня? До того ж Лесбос не належить Персії. Кімейці вчинили так, як віл з Езопової байки, що нагодував трьох вовків, а сам прийшов додому цілий і неушкоджений, хоча хазяїн потім набив його батогом: чому не заколов і не приніс бодай одного сіроманця?
Перси справді повірили кімейцям і втратили сліди втікача, але мітіленці виявились не такими богобоязливими: хотіли щось виторгувати за лідійського повстанця, якого волів бачити живим перський цар. Кімеєць Арістодік не дав мітіленцям учинити такого блюзнірства. Почувши про їхній нечестивий торг, він випросив у Ради корабель і перевіз утікача на інший острів — Хіос.
Але серед еллінів малоазійського узбережжя та прилеглих островів дедалі більше ширилася чума зрадництва й покори. За смужку солонцюватих болотистих луків на материковому березі хіосці зрадили найсвятіший еллінський закон: вважати недоторканною кожну людину, яка сховалася від смертельної небезпеки в храмі, біля статуї чи вівтаря божества. Хіосці силоміць витягли Пактія зі святилища Афіни й віддали в руки персам, заживши лихої слави в усій Елладі й на егейських островах. Недаремно ж їх та ще деяких малоазійських еллінів горді скіфи називали найкращими в світі рабами.