— І все-таки ти мав себе за його друга, — не згоджуюсь я. Він також не заперечує, але й не киває, в "Історії" Геродот зробив усе, щоб змити пляму, яка лежала на Алкмеонідах ще з часів греко-перських війн. Але могутній Перікл не вдарив палець об палець, щоб надати цій непересічній людині громадянські права...
— Перікл був видатним демагогом! — з якоюсь перебільшеною гордістю заявляє Геродот, а мене пориває нагадати, що в наш час слово "демагог" набуло зовсім іншого, ніж у давнину, протилежного значення. Але я мовчу, бо в таких випадках у Геродота прокидається бажання поділяти людей на еллінів і варварів. — За законом, афінським громадянином міг стати тільки той, у кого батько й мати були повноправними громадянами.
— Але ж цей закон придумав Перікл.
— Як захист проти засилля в Афінах метеків, — уже переконаніше говорить Геродот. — До того ж Афіни хотіли мати достатньо людей для заселення нової італійської колонії — Фурій. — Він знову змовчав про неприємний для себе факт; що мусив уже в похилому віці шукати притулку в тих далеких і невлаштованих Фуріях, — єдиний, фактично, вигнанець серед усіх видатних афінських митців, що досі гуртувалися довкруж Перікла та його дружини Аспасії.
Я йому кажу:
— А яким же чином здобули афінське громадянство Перікліди? Адже Періклова дружина була родом з Мілета й не мала афінських прав.
— Для дітей Перікла Народні збори зробили виняток.
Я знаю з книжок, що виняток було зроблено не тільки для дітей Перікла, а для дуже багатьох. Що ж до Геродота маю свої здогади, тому після тривалого вагання запитую навпростець:
— А чи не та причина твого виїзду до Фурій, що ти чимось не виправдав Періклових сподівань? Скажімо, не замовчав отієї ганьби Алкмеонідів, а лише трохи змаловажив її.
Мій гість пожвавішав — десь-то я зачепив болючу струнку в його душі.
— Історик не має права нічого замовчувати, — таки говорить Геродот. — Інакше то буде не історія, а політика. Що зможуть наступні покоління довідатися про минулі часи, коли знатимуть лиш один бік справи? Історик повинен записувати все, хоча вірити всьому тому не зобов'язаний.
Він киває пальцем у такт своїм словам. Слова справді відповідають його уявленням про покликання історика, і все-таки щось муляє йому, наче камінчик у черевику. Гість неохоче спиняється й викидає його:
— Завжди бути послідовним просто неможливо... Людина — істота слабка, ворогів же та спокус у неї дуже й дуже...
— А божество може бути послідовним до кінця? — питаю я з якоюсь і самому собі незрозумілою надією.
— Божество?.. Над учинками божества теж владарює невблаганна Доля. Перед нею безсилий навіть Зевс...
Голос у Геродота непевний, і я закидаю:
— Ти наче й сам у це не дуже віриш. Він якийсь час мовчить.
— Тепер у наших богів не вірять, — нарешті озивається він. — Кожен має вірити в такого бога, на якого заслужив. — А тоді раптом починає дрібно хихикати: — Якось воно завжди виходило так, що боги в кожного народу були зручними!
— Людина сама собі придумує богів, — кажу обережно, щоб не образити його поганські почуття, проте мої побоювання виявилися марними. Геродот звичайно уникав неделікатно висловлюватися про мешканців своїх і чужих небес, натомість охоче слухав інших.
— Боги одні й ті самі для всіх народів і племен, тільки кожен народ воліє називати їх по-своєму, — говорить мій гість, і досі посміхаючись, і я це сприймаю за непряме схвалення моїх крамольних слів. Власне, така думка проходить потаємною ниткою через усю його "Історію".
Це ще дужче змиряє нас обох, і він уже цілком довірчо мені шепоче:
— Коли б не Доля та боги — на кого б ми спихали свої промахи!
Але тепер він заганяє мене на слизьке. Якщо я не вірю ні в бога, ні в чорта, ні в червону свитку, то на кого ж маю вішати дрантя своїх невдач?
— Усе це дуже непросто, — повторюю я його слова, а він, відчувши мою розгубленість, не прагне легких перемог, щоб на моїх плечах удертися до моєї фортеці. Я стомлено замовкаю й безтямно дивлюся на темно-сині шиби нічного вікна.
Мій гість розчиняється в тиші моєї робочої кімнати. Коли б я того захотів, то те моє кріселко, де він щойно мостився в своїй сепійній хламиді та шкіряному кюне, знову б стояло порожнє й не зім'яте, а я сидів би самотою й дивився крізь шиби в ніч, — однак я цього не хочу й не можу. Ще вимовлені не всі передбачені на сю ніч слова. Він дуже добре розуміє мій стан і каже заспокійливо:
— Все передбачено божеством. Навіть коли людина вчиняє страшний злочин, божество мовчить, аби потім лютою карою показати іншим людям, що найлютіша кара належить за найстрашніший гріх.
Це вже для мене цілковита несподіванка, мене навіть бере на сміх, але я намагаюся стримуватись. Варвари й елліни все споконвіку міряли на свій копил. Мій гість виявився гідним сином своєї епохи. Я питаю по можливості найсерйознішим тоном, щоб випадково чимось не образити його, бо він сам багато років навчав мене тактовної чемності:
— Ти віриш у безсмертя людської душі?
Якщо він заперечить, то тим самим заперечить існування всіх надприродних сил.
— Єгиптяни першими почали проповідувати вчення про невмирущість душі людської, — відповідає Геродот. — Після смерті тіла душа переселяється в іншу істоту. Обійшовши так ото всіх земних та морських тварин, душа знову втілюється в новонародженій дитині. Коло замикається через три тисячі літ.
— Ну, це єгиптяни. А як твої співвітчизники елліни? — нагадую я.
— Дехто з еллінів теж перейняв це вчення...
— Ти міг би назвати й імена конкретних людей?
— Міг би, але не хочу.
Це для мене не новина. Так майже слово в слово написано й у його "Історії". Якби він прожив був іще років чотириста чи п'ятсот, зміг би прочитати Вергілієву "Енеїду": римляни теж вірили в переселення душ, певно, перейняли це вчення від своїх стародавніших сусідів — етрусків. Та й у відомих моєму гостеві індів воно збереглося до наших днів.
Прямої відповіді на запитання Геродот уникнув, і в цьому виявилося все його єство, як виявлялось воно мені в усій подвижницькій праці Батька історії.
Ми знову довго мовчимо, найголовніше сьогодні так і не було сказане. Я намагаюсь проникнути в плин його думок, але не можу й рятуюсь клацанням своєї пластмасової "Еріки", щоб, можливо, розважити і його. Те клацання розмаханих важельків машинки часом дуже хвилює гостя. Колись ми з ним поговоримо про подвиги знайомих йому видатних людей, серед яких він мав би почуватись як рівний між рівними, але не почуває себе так.