— Якщо правим виявиться Левтіхід, я зніму діадему з голови й навіки покину Спарту!
Жахливішої клятви справді не було. До того ж ефорам стало відомо й інше: нібито Левтіхіда хтось нацьковує проти царя Демарата, але свідків ефори не мали. А що Левтіхід ладен стерти Демарата з лику землі, це було відомо кожному спартіатові. Зненависть між ними спалахнула цієї зими, перед каральним походом проти острова Егіни, який схилявся до дружби з перським царем. Левтіхід був уже немолоденький, мав двох дружин, а Зевксідам, його син від першого шлюбу, нещодавно помер, лишивши по собі вже дорослого сина Архідама. Від другого шлюбу синів у Левтіхіда не було, була тільки донька, чотирнадцятирічна Лампіто, яку Левтіхід віддав за свого ж онука Архідама. Коли ж і друга дружина померла й Левтіхід став подвійним удівцем, то заслав сватів до п'ятнадцятирічної доньки Хілона Перкали.
Але на святі Великих Діонісій з Перкалою познайомився Демарат. Він щойно вийшов із віку безправного воя-ірена; оскільки його батько — цар Арістон — помер, він мав стати замість нього другим царем Спарти, разом із Клеоменом. Демарат підмовив дівчину вийти до нього вночі, після чого її в батьківському домі більше не бачено. Хілон спочатку шаленів, але, не мавши іншої ради, розладнав заручини з Левтіхідом і згодився на шлюб доньки з молодим царем. Ну, а Левтіхід присягнув помститись молодому цареві.
В Спарті споконвіку було по два царі — ще від часів завоювання Пелопоннесу дорійцями. Хоч відтоді минуло стільки сторіч, одного царя й досі давав Спарті дорійський рід Евріпонтідів, а другого давали Агіади — ахейський царський рід. Спартанці охоче дотримували цього звичаю, насамперед через те, що царі дуже рідко мирилися між собою, від чого вигравав народ.
Клеомен і Демарат не становили винятку. Клеомен зненавидів свого нинішнього напарника ще тоді, коли другим царем був Демаратів батько. Ну, а Левтіхід після одруження Демарата сушив собі голову тим, як помститись молодому суперникові; на допомогу несподівано прийшов старіший цар Клеомен.
Тепер Левтіхід присягав перед ефорами смертною клятвою, незважаючи на підсвідомий страх, бо винагорода могла бути найнесподіванішою. Але про це знали тільки він та старший спартанський цар. Ефори ж лише здогадувалися.
Сьогодні тут були обидва царі, та Клеомен з байдужим виглядом сидів у кутку й досі не озвався словом. Нервово совавсь тільки молодий цар.
— Тепер підійди ти й скажи все, що знаєш, — кивнув ціпком на Левтіхіда старший ефор. — Говори коротко й чітко.
Левтіхід підвівся й оголосив:
— Демарат не має права носити діадему царя Спарти. Його батьком не був покійний цар Арістон.
— Хто це може потвердити?
— Один старий спартанець. Тридцять років тому він був ефором, — відповів Левтіхід.
— Хто це такий і скільки йому років? — запитав той самий ефор.
— Це я, ефоре!
Всі озирнулися на голос і побачили вбраного в довжелезний пеплос горбаня. Це був головний жрець храму Зевса Небесного Александр, син Александра. Ніхто з присутніх уже й не пам'ятав, коли цей горбань був спартанським ефором, бо ефора обирають раз у житті всього на рік, та й ефорів п'ятеро.
Один із нинішніх ефорів дістав зі скрині збірник декретів і заходився перебігати очима довгий сувій.
— Ефор Александр, син Александра, онук Горгія значиться в списках під другим роком 63-ї Олімпіади, — нарешті оголосив він.
— Говори, Александре. Але спершу присягни! Жрець Зевса Небесного поклявся перед вівтарем Зевса Лакедемонянина й дзвінким голосом проказав:
— Ми сиділи на цих самих лавах — усі п'ятеро ефорів і обидва тодішні царі. Прибігає раб і каже цареві Арістону, що його дружина Діодора породила дитя... — Александр обернувся горбом до ефорів і кивнув у бік Демарата: — Те дитя тепер стало одним з наших царів... Отож коли раб сказав цареві Арістону, що в нього народився син, цар Арістон глибоко зажуривсь і вигукнув: "То не моє дитя!.." Й чимдуж побіг до свого дому. Свою царицю він страшенно ревнував, бо Діодора була найвродливіша жінка Спарти. А потім я сам згадав день їхнього весілля й пожалів нашого царя: Діодора явно не любила Арістона!.. Оце й усе, що я мав сказати шановним ефорам.
Головний жрець храму Зевса Небесного знову показав горб суддям і рушив до дверей, але Демарат мовби прибив його своїм голосом до підлоги:
— За скільки купив тебе Левтіхід?
— Я не торгував собою замолоду, хлопче, а тепер для цього взагалі старий! — промовив жрець і з гідністю поніс надвір перекинутий через горб довгий храмовий пеплос.
Молодий цар Демарат, який досі все сприймав з легковажністю людини, певної своєї непогрішної правоти, на якусь хвилю завагався. Та це тривало лише мить. Коли заворушились приголомшені розповіддю горбатого жерця ефори, він, навіть не глянувши в бік старшого царя Клеомена, сказав:
— Усім відомо, хто промовляє вустами мого родича Левтіхіда.
Й рішучим кроком вийшов услід за горбатим жерцем. Ефори ж та решта присутніх на раді людей мимоволі згадали той радісний для всіх лакедемонян полудень, коли судді вручали Демаратові лавровий вінок. То були інші судді й інше місце, та й усі були тоді молодшими рівно на шість літ. Діялося те на присвячених дванадцятьом головним богам священних іграх у славному місті Олімпії. Демарат став єдиним спартанським царем, який уславив співвітчизників перемогою на запряженій четвериком колісниці. Тоді ще був живий його батько цар Арістон.
Тепер Демарат сам став царем і мусив захистити його пам'ять. Клеомен люто ненавидів Арістона й увесь ахейський царський рід, а після походу на Егіну, де він виявив себе як жорстокий кат, поклявся спаплюжити Демарата перед Спартою, бо Демарат не схотів проливати крові безневинних егінян.
Удома молодий цар пішов на жіночу половину й усе розповів матері. Цариця-вдова Діодора зняла руки до стелі й закликала на голови Левтіхіда й Клеомена прокляття всіх олімпійських богів. Хоча цариці вже минуло сорок вісім років, їй незнайома людина ніколи не дала б і сорока. Вона й досі була надзвичайно вродлива. Рабині густо обкрутили її чорне лискуче волосся золотим шнурком, піднявши вгору; на ній був ясно-білий, оторочений золотим меандром лляний гематіон, а з так урочисто зведеними вгору молодими руками вона здавалася просто богинею. На мить забувши, чого сюди прийшов, Демарат милувався матір'ю. Потім він сказав: