II
— Ах, Боже мій!
Павло стояв у черзі за квитком і почув позад себе це "Боже мій". Озирнувся.
Черга біля каси довгим хвостом закручувалася у три ряди, запорошений вокзал пропахтів махорчаним і іншими димами, при стінах на клунках і валізках дрімали пасажири… Це, мабуть, оця жінка, що стоїть за ним, видихнула те "Боже!". Вона так заклопотано копирсалась у своїй торбинці, пальці її так нервово перебирали там щось, вираз лиця був такий розгублений...
— Ах, Господи, що я маю тепер робити?
Павлові не залишалося нічого іншого, як запитати, що їй трапилося. Загубила пашпорта? Обікрали?
Жінка нервово теребила далі в своїй торбинці й не чула запитання. Нарешті, тоскно обвела навколо очима і тоді аж зустрілася поглядом із Павловим.
— Щось у вас трапилося? — ще раз запитав він.
— Десь було ще два карбованці… Де вони… Я не розумію… як це так?..
— То це через два карбованці така трагедія? — всміхнувся Павло.
— Але ж я не можу доїхати додому, ви розумієте? Мені не вистачає на квиток! Що ж я тепер буду робити? Не можу ж залишитися тут на вокзалі без копійки... Я ж певна була, що… Ось тут вони лежали, ще й запасних кілька, — ну, де ж вони поділися?
Вона так хвилювалася, що Павлові вже зовсім стало несело. Він засміявся. Чи ж варто через два карбованці так переживати?
— Та не турбуйтеся, я вам позичу!
Що для Павла два карбованці? Він — інженер-будівельник, вертається з курорту... Не курить, не п’є, дружина й діти не обсіли. Через тих два карбованці не чбідніє.
Жінка нерішучо глянула, зміряла очима несподіваного рятівника. Вона ще думає — чи прийняти порятунок? Потім щось грайливе, як здалося Павлові, промайнуло в її очах, і вона просто сказала:
— Давайте! Напишіть мені свою адресу, ось клаптик паперу. Я вам по приїзді вишлю. Дякую!
Звичайно, що ніяких двох карбованців Павло більше не побачив. Як зникла тоді зовсім у іншому вагоні, то й пропала. Ніякого листа, вже ж певно, не одержав. Та він і не сподівався. Давно про те забув.
III
І от — на порозі стоїть вона, ця жінка.
— Ой, Господи, який же ви забудько! — вже зовсім по-свійському докорила. — Таж ви мене врятували на станції Нальчик, що б я тоді робила, коли б не ваші два карбованці? То ж вони просто з неба звалилися!
— Та прошу зайти! — схаменувся Павло, що й досі стояв наприході, аж тепер відступаючи.
— А як у вас гарно, затишно, — кинула оком по хаті незнайома. — Чудово! То кажете, можна зайти? Можна й роздягнутися? А я й забула тоді, з того всього, сказати вам моє ім’я. Мене зовуть Тасею. Тася — і досить! Можна й присісти?
Від такого щебетання несподіваної гості Павло відразу зробився вайлуватий і забув, які слова треба казати в таких випадках. Але Тася почувалася якнайкраще. Вона навіть почала витягати щось із пакунка та розмотувати, — то були тістечка.
— Де тут у вас чайник? Маєте електричну пічечку? О, знаменито! Я змерзла і хочу чаю. Чай, я думаю, у вас знайдеться?
Нарешті Павло потрапив у її тон. Не тільки чай, а й вино знайдеться, і кав’яр, і маринований оселедчик, і ще дещо.
— Я, бачте, старий парубок. Не маю жінки, то мушу сам себе обходити. Сам і господарюю, все сам…
— А я хочу квашеної капусти. Цього, мабуть, не маєте?
— І це знайдеться.
Тасю не треба було ні до чого припрошувати. Вона підразу перейнялася ролею дбайливої господині: вже розставляла тарілки, склянки, цукорницю, тістечка, вино, закуски… Руки її з довгими пещеними пальцями Пули спритні, і все це робилося швидко.
— О, я бачу, й патефон у вас є! Але чекайте, щоб не забути, чого я прийшла… Ось вам мій борг — і дякую красно, сер-деч-но! А тепер…
Павло сидів біля патефона і вишукував платівку, що хотіла б Тася послухати. Тася вийняла папіроси і закурила, — е, це вже Павлові не сподобалося. Він не курить. Але то байдуже. Яка пташка залетіла в його ста-ропарубоцьку хату! Як затишно тут зробилося від помаху жіночої руки! Навіть ці патефонні мелодії, що йому вже були приїлися, набрали знов свого чару.
Час летить, години минають, уже й десята… А як би то було добре, коли б години не рухалися зовсім. А коли б так вечір-у-вечір…
Тільки — хто вона? За ці дві години не можна було гаразд розібрати, з якого вона кола… Алеж певно, що самотня, як і він, —— з усього видно.
— Ми могли б так гарно жити… — нерішучо, під парами вже, в розчуленні від затишку та від пісні "Ніч яка, Господи… ", каже Павло.
Тася скинула на нього очима, окуталася димом із своєї папіроски. Довгим поглядом дивилася — і почала признаватися.
— Могли б… І я так оце подумала... Це моя гадка, певно, вам передалася. Але…
І замовкла.
— Яке "але"? Що в вас може бути за "але"? Ви нео-дружені, правда ж?
— Ні! Я справді сама… — роздумуючи і вагаючись каже Тася.
— Ну, от! І ніщо не може перешкодити нам уложити смільне життя, чи ж не так? — поривався вперед Павло, сам себе не впізнаючи. Він наче боявся, що от вона скажи своє "ні".
Тася ж зробила над собою зусилля і набралася духу.
— Ну, добре, я скажу, — випалила вона. — Я маю дитину. І нікого біля себе. Важко мені. Це хутро…
І не доказала.
Павлові очі полізли на лоб рогом. Та що ж це? Це ж якась напасть у хату влізла! Наче й не схожа на вуличну, — але це хутро, ці пещені руки з довгими пальцями і цей золотий годинник на золотій браслетці наводять на дуже паскудні здогади… Напевно... Ні, так воно не піде! Дитина!? Хоче накинути мені чиюсь дитину, щоб я годував якесь байстря!
— Вже пізно, — суворо сказав Павло. — Я рано лягаю спати. Чи не пора б вам додому?
— Ні, дитина спить, я ще можу посидіти, — спокійно сказала Тася й ще вигідніше вмостилась на канапці. Можна було подумати, що вона навіть збирається прихилитися головою до спинки й задрімати. — У вас так затишно, і ми ще маємо на столі вино, тістечка…
— Йди, йди з Богом, голубко! — вже зовсім змінив тон Павло. — Ось тобі твоє дороге хутро, вдягайся, ось берет... Ну, та швидше! У мене церемоній нема.
Тася повагом встала, взяла хутро й повертіла його в руках, чекаючи, що господар потримає, поки вона знайде дорогу до рукавів, — він же так запопадливо допомагав скидати. Але не дочекавшись, зідхнула й почала помалу вдягатися самотужки. Потім довго викладала свій фран-цузький берет на голові, все те мовчки, і закінчивши цю складну операцію, пішла до дверей. На порозі обернулась, з тією невловною, наче грайливою усмішкою сказала: