Золоті рибки

Страница 9 из 14

Рэймонд Чандлер

— Моя кімната нагорі. Піді мною живе вчителька, зараз її немає вдома. Ходімо, треба прополоскати горло.

Ми рушили через газон до веранди. Захід рвучко відчинив двері й показав нам на вузенькі сходи.

— Спершу дама. Вперед, красуне! В цьому місті дверей ніхто не замикає. [74]

Дівчина холодно глянула на господаря й пішла повз нього сходами нагору. За нею попростував я, потім — Медер. Захід ішов останнім.

Майже весь другий поверх займала одна кімната, затемнена деревами за мансардним вікном. Тут стояло широке ліжко, присунуте аж до похилої стіни, стіл, кілька плетених стільців, маленький радіоприймач, а посеред кімнати — кругла чорна груба.

Захід пішов до крихітної кухоньки й повернувся з чотиригранною пляшкою та кількома склянками. Потім поналивав і підніс свою склянку. Решта так і стояли на столі.

Вмовляти нас довго не довелося, ми випили й посідали.

Захід одним духом вихилив свою склянку, нахилився поставити її на підлогу, а коли розігнувся, в руці у нього знову був кольт.

Я почув, як у неприємній тиші, що запала так несподівано, похлинувся Медер. Губи в Керол сіпнулися так, ніби вона мала намір засміятись. Потім дівчина нахилилася вперед, тримаючи склянку лівою рукою поверх сумочки.

Губи в Захода поволі розтяглися у тонку рівну лінію. Неквапно й байдуже він проказав:

— То, значить, п'яти підсмажуєте? Моїм дружбанам, так?

Медер почав хапати ротом повітря й розводити своїми товстими руками. Кольт миттю повернувся в його бік. Медер відразу ж поклав руки на коліна і стис їх пальцями.

— Ви й у цьому сисунці, — стомлено провадив Захід. — Підсмажили хлопцеві п'яти, щоб він розколовся, а тоді заявилися до його товариша додому! Такої накладочки вам не зв'язати різдвяною стрічкою!

— Н-ну г-гаразд, — нервово забелькотів Медер. — Щ-що н-нам за ц-це б-буде?

Дівчина ледве помітно всміхнулася, але нічого не сказала.

— Мотузка, — м'яко порадив Захід, ошкірившись. — Добре змочена, зав'язана грубими вузлами мотузка. Потім ми з дружбаном вирушимо ловити світлячків — перли, по-вашому. А от коли повернемось... — Він замовк і провів ребром лівої долоні поперек горла. — Ну, то як тобі ця думка? — подивився на мене.

— Непогана. Тільки не варто про це довго розводитись, — сказав я. — Де мотузка?

— В комоді, — відповів Захід і кивнув головою в куток.

Я пішов попід стіною до комода. В цю мить Медер несподівано жалісно зойкнув, очі його закотились, і він, знепритомнівши, повалився ниць на підлогу. [75]

Захода це роздратувало. Такої безглуздої вихватки він не чекав. Його права рука окреслила півколо, і кольт націлився в Медерову спину.

Рука Керол ковзнула під сумочку. На кілька сантиметрів сумочка піднялася, і зі спритно затиснутого в дівочій руці револьвера — того самого, що, на думку Захода, був у сумочці, — вихопився вогонь.

Захід кашлянув. Його кольт прогримів, і куля відколола шматок від спинки стільця, на якому досі сидів Медер. Захід випустив кольта, голова його впала на груди, очі закотилися. Довгі ноги підітнулись, підбори продерли по підлозі. Отак він і сидів — обм'яклий, підборіддя на грудях, очі закочені. Захід був мертвий.

Я вибив ногою стільця з-під міс Донован, і вона впала на бік, майнувши в повітрі довгими ногами в шовкових панчохах. її капелюшок сповз набік. Вона скрикнула. Я наступив їй на руку й різким ударом вибив револьвер, що перелетів через усю мансарду. Всід за ним полетіла сумочка, де лежав другий револьвер. Дівчина заверещала на мене.

— Вставай! — гаркнув я.

Керол поволі підвелася й, кусаючи губи, поточилася від мене. Очі в неї були божевільні. Вона обернулася раптом на гидке звірятко, що його загнали в глухий кут. Дівчина задкувала, поки вперлася в стіну. Очі на бридкій пичці блищали.

Я кинув погляд на Медера й підійшов до зачинених дверей, які вели до ванної. Повернув ключ у замку й жестом показав дівчині на двері:

— Сюди!

Вона перетнула на задерев'янілих ногах кімнату, мало не зачепивши мене.

— Ну, стривай же, стукач...

Я штовхнув її до ванної і замкнув двері на замок. Якби дівчина раптом надумала вискочити з вікна, я б не мав нічого проти. Я помітив те вікно ще тоді, як ми стояли внизу.

Потім я вернувся до Захода, намацав у його кишені невеличкий твердий жмутик — в'язку ключів на кільці — і дістав їх, намагаючись не скинути тіло з стільця. Більш я не шукав нічого.

На кільці були ключі від машини.

Я ще раз подивився на Медера; пальці його були білі, як сніг. Я спустився вузькими темними сходами на веранду, обійшов будинок і сів у старий спортивний атомобіль під навісом. Один із ключів підійшов до запалювання.

Щоб запустити двигун, довелося добряче поморочитись. Я дав задній хід і підігнав машину брудною доріжкою [76] до тротуару. В будинку було тихо й спокійно. Високі сосни, що росли поперед і позад будинку, байдуже погойдували своїми верхівками, крізь які час від часу пробивалося холодне, байдуже сонячне світло.

Витискаючи з машини все, що можна, я погнав її назад на Кепітел-вей, потім до центру міста, проминув площу, готель "Сноквелмі" і помчав через міст у бік Тихого океану й Вестпорта.

9

Через годину швидкої їзди порослою досить ріденьким ліском місцевістю (тричі довелося зупинятися, щоб долити в радіатор води) я почув шум прибою, який не могло заглушити навіть чахкання двигуна. Широка біла дорога, зжовкла посередині, оперізувала пагорб; удалині над осяйним океаном височіло кілька будинків. Тут дорога роздвоювалась. Ліворуч на дороговказі стояло: "Вестпорт — 9 миль". Ця дорога вела не до будинків, а повертала на іржавий консольний міст і губилася серед поламаних вітром яблуневих садів.

Ще двадцять хвилин, і я дістався до Вестпорта — широкої піщаної обмілини, за якою на узвишші стояли будинки. Піщана коса кінчалася довгим вузьким причалом, що, в свою чергу, кінчався рядом маленьких яхт. їхні спущені вітрила тріпотіли й бились об щогли. За яхтами виднілися бакени, де на невидимій мілині пінилася довга смуга води.

А за мілиною Тихий океан котив свої хвилі до Японії. Це був форпост узбережжя, крайній західний пункт, до якого могла дістатися людина, залишаючись при цьому на материковій території Сполучених Штатів. Прекрасна місцина для колишнього в'язня, що хоче сховати кілька чужих перлів завбільшки з молоду картоплю. Звичайно, за умови, якщо в нього нема ворогів.