Майнули напівзабуті епізоди з дитинства, весняні води, дикі гуси в небі, чомусь з’явилася біла береза з вирізаними на корі ініціалами, і хоч як намагалася Євгенія Григорівна їх прочитати, але в очах темніло, і вся береза теж почорніла, як вугілля. В кімнаті важко ходили, перевалюючись, візники в незграбних кожухах, заповнили всю кімнату, і ніяк не можна було зрозуміти, чого вони прийшли і що їм потрібно.
Уранці Марійка глянула на матір і помітила в її обличчі незнайомий новий вираз. Щось трапилось, а що — не можна зрозуміти.
* * *
— Дядю, дядю, купіть проліски!
Мечик сидів у сквері на лавці й чекав Ліду Шепель. Він купив два великих букети пролісків — вони пахли вологою землею, мокрим лісом, рястом. Знову весна! Чи давно завивала над містом завірюха, засипала снігом тротуари!
— Проліски! Проліски! Купіть проліски!
Останні калюжки висихають на брукові, на них боляче дивитись від сліпучого сонця. І вікно на другому поверсі нового будинку теж відбиває сонце і, мов навмисне, сліпить Мечикові очі. Горобці купаються в калюжці — мокрі, щасливі.
Мечик дивиться в той бік, звідки повинна прийти Ліда. Чому її так довго немає?
Горобець, обскубаний, забрьоханий, боком вискочив із калюжі, щось переможно крикнув і пурхнув через голову Мечика.
Дивно. Може, Ліда забула? Може, зайнята?
А сам боїться, боїться признатись, що можлива й інша причина. Що коли їй хтось із десятикласників сказав про... про те нахваляння? Ах, як це гидко вийшло!
Спочатку й справді думав "продемонструвати" класові закохану "воблу". Запрошував у кіно. Призначав побачення. А коли одного разу Ліда не прийшла, відчув, що вечір порожній.
Сьогодні після уроків сунув Ліді записку. Останні дні дівчина стала якась неуважна до нього, немов і справді щось знала.
Прийде чи не прийде?
Сонце у вікні погасло, шибки стали схожі на більма. Пахли бруньки тополь. Тріщали іскри на трамвайних дугах. Два букети пролісків усе ще дихали свіжістю. Мечик притулив квіти до обличчя й здригнувся — вони були холодні.
І вечір надходив теж холодний. У голому сквері було непривітно. Весна стояла на порозі, але не розчинила ще навстіж дверей, тільки бруньки набухали й лускались на тополях.
Ліда не прийшла.
* * *
У Миколи Марковича урвався терпець, і він вирішив піти до класного керівника. Мечика всю ніч не було вдома, він повернувся тільки на світанку, п’яний, у забрудненій одежі.
— І делегація приходила,— скаржився машиніст Юрієві Юрійовичу,— і хоч би що! Нічого на нього не впливає!
— Ну, а ви? Як ви впливаєте на нього?
— Що ж я? — розвів руками Микола Маркович.— Педагогічного підходу у мене, правду скажу, немає. Я, звичайно, по паровозній лінії...
— А батьківський підхід у вас є? — допитувався Юрій Юрійович.— По батьківській лінії ви вживали якісь заходи?
— Та що ж, ременем, чи як? Та я вже й не подужаю, і соромно — він же таки великий уже.
— З сином треба розмовляти батьківською мовою, а не ременем. Тварина, й та слухає слова.
— Я вмовляв, товаришу вчитель. А тепер щиро вас прошу, щоб і ви ще раз поговорили з ним. Хотів до директора звернутись, та просто не насмілився.
Юрій Юрійович викликав Гайдая до себе того ж дня після уроків. Він замкнувся з ним у вчительській кімнаті.
— Ви знаєте, про що я хочу з вами говорити?
Мечик потупився:
— Догадуюсь. Батько приходив. Скаржився, мабуть.
— Де ви були, Гайдай, позаминулої ночі? Ви знаєте, чим це може закінчитись?
— Цікаво.
— Що?
— Цікаво, кажу, чим це може закінчитись?
— Ви станьте, будь ласка, прямо, не вихиляйтесь. З вами розмовляє класний керівник!
— Ну, стою. Я ж не солдат.
— Ви — учень. Це може закінчитись тим, що ми не допустимо вас до державних екзаменів. За вашу поведінку. Ваш батько Берлін брав, а ви плямуєте його добре ім’я. Хоч би про це подумали! А мати ваша... Хіба думала вона, страждаючи у фашистській неволі, що син отак її "втішатиме"?
Мечик швидко глянув на Юрія Юрійовича, незрозумілий вираз майнув в очах. Що це було? Каяття, жаль?..
— Що ви мені про батька, про матір...— буркнув він.— Я поважаю їх.
— Неправда! — вигукнув учитель.
Мечик мовчав.
— Неправда! Ви дійшли до того, що почали пиячити. Мені відомо, що ви і в карти граєте на гроші.
— Хто ж це вам наябедничав? Не інакше як Жукова!
— Ви ж п’яним повернулися додому? Батько розповідав, що від вас так і тхнуло горілкою.
Мечик ураз зухвало посміхнувся.
— Ну, був напідпитку. Правда. А ви хіба у вісімнадцять років не того?..— Він виразно ляснув собі пальцем по шиї.— Не заливали за комірець?
Цей зухвалий, розв’язний рух, слова, тон були такі нестерпні, що кров ударила Юрієві Юрійовичу в голову, зашумувала в скронях, він рвучко підвівся і щосили вдарив кулаком по столу.
— Мовчати!
Пенсне злетіло, жалібно дзенькнуло скло...
В ту ж мить учитель зрозумів, що він не витримав, тріснула якась дуже натягнута пружина, але вже не було сили стримати себе, і він ще раз страшним голосом закричав:
— Мовчати, негіднику!
Потім схопився руками за голову й почав ходити по кімнаті. Трохи заспокоївшись, сів.
— Ви можете дати мені востаннє слово? — спитав у Мечика.— Слово честі, що рішуче зміните свою поведінку?
Гайдай мовчав.
— Подумайте. Я хочу, щоб це слово честі було справжнє, з глибини серця. Я думаю, що ви ще не все втратили.
Мечик продовжував мовчати. Настала довга пауза.
— Ви будете відповідати? — спитав Юрій Юрійович.
Мечик стояв мовчки, розглядаючи щось за вікном.
Учитель зрозумів, що учень більше не промовить жодного слова, що це — відповідь на його вигук "мовчати!".
Юрій Юрійович встав, пройшовся по кімнаті, потім зупинився й пошепки наказав:
— Ідіть!
37
Роман Герасимович, крім газет, передплачував з десяток різних журналів, з них половину літературно-художніх. Ніна відразу забирала до себе в кімнату кожний новий номер журналу і, озброївшись олівцем, читала оповідання й повісті. Читала уважно, робила помітки на полях, іноді записувала зміст, цікавий образ чи епітет.
Якщо якийсь художній твір зворушував її, дівчина з досадою думала, чому не вона його написала. Адже, напевне, й вона, Ніна Коробейник, могла б узяти таку думку, сюжет і так написати. Її дивувало, що невеликі оповідання, без складної фабули, часто викликали в неї глибокі емоції, хвилювали, будили хороші думки.