— Сідай, Варю. Ні, спочатку, звісно, роздягайся. Пальто давай сюди. Секрет страшенний, але тобі відкрию на знак дружби.
Варя спалахнула:
— Дружба? Зі мною? Ну, ти...
— Нічого не "ну"! — гаряче вигукнула Марійка.— От у мене передчуття, що ми будемо з тобою щирими подругами.
— Ой, далеко мені до тебе,— похитала Варя головою. — А все ж таки не хочеться бути в класі останньою!
До пізнього часу сиділи однокласниці за уроками. Варі важко давалися геометрія і алгебра. Того вечора вони розв'язали вдвох з Марійкою чимало задач.
— Потрібна практика,— говорила Марійка.— Іноді дивишся — хитрюща задача, просто — ребус! До речі, ти любиш розгадувати ребуси? Я — страшенно, і сама люблю їх придумувати. Ну, от така задача. Як за неї братись, з чого починати? Почнеш підходити з цього боку, з іншого, думаєш: та невже ж задача хитріша за мене? А може, я забула яку формулу? Буває, що й не вирішиш одразу, відкладеш зошит, підеш прогулятись. А в голові так і миготить: периметр, трикутник, гіпотенуза, конус... Прийдеш, знову сядеш, вчитуєшся, роздумуєш: а що коли ось так? І точно, схопила за ниточку, весь клубок почав розплутуватись. Але коли в тебе слабо з теорією, тоді задачі не розв’яжеш. Я вже по собі знаю, Варюшо. Ну, а ще, крім теорії, треба навчитись гострити свою думку.
Варя усміхнулась.
— А з цієї науки, здається, підручника немає?
— Нічого, навчишся без підручника. Потрібне тренування.
Лукашевич залишилась у Марійки ночувати. Подруги довго не спали.
За вікном давно вже стих міський гамір, тільки хуртовина не стихала, кидала в шибки сніг, завивав вітер.
— А десь у горах,— задумливо говорила Марійка,— десь на Памірі чи Тянь-Шані стоїть обсерваторія. Уяви, Варенько, вже місяць гуде хуртовина, єдину гірську дорогу до обсерваторії замело. Спостерігати небо вже не можна, над скелями і бездонними прірвами, над усім Паміром висить каламутна непроглядна хмара. А буря там не така, як тут. Зриває з обсерваторії дах, навколо все реве, свистить, виє. Сумно, правда? А невеличкий колектив радянських людей на посту. Довгими вечорами вони збираються докупи, слухають радіо. Звуки перериваються, їх заглушає буря...
— Краще не обсерваторія,— сказала Варя,— а метеорологічна станція. Я колись хотіла стати метеорологом. Передбачати погоду для всієї країни — правда, це дуже цікаво?
— А я мріяла про роботу астронома,— продовжувала Марійка,— і обсерваторію уявляла обов’язково десь на Памірі. В цій професії я бачила стільки поезії, романтики...
— Чому ти говориш "мріяла"? Це вже минуло?
— Не знаю ще, Варю. Бачиш, мені останнім часом хочеться бути ближче до людей. І, сказати по правді, астрономія здається холодною. Знаєш, космічні простори, крижаний холод. Планети так далеко, а люди поруч, ходять по землі, радіють, живуть, борються, часом страждають... тяжко страждають.
— Ну, астрономія — теж для людей, для нас. Для землі.
— Правильно. Моя мама...
— Ах, ти ось про що!
— Так. Розумієш, я кажу не тільки про свою матір, кажу взагалі про людство. Я читала, що людина може жити, як норма, півтораста років. Це зовсім не утопія, треба тільки вперто боротися за довголіття. Не подумай, що я вважаю працю астронома не такою корисною, як, скажімо, працю лікаря-дослідника, який намагається відкрити вірус загадкової хвороби.
І астрономія, і медицина — для людини, і однаково потрібні й корисні людству. Але в мене, Варюшо, кажу — в мене особисто медицина стала останнім часом викликати такі думки... Зовсім нові для мене думки. Раніше я ніколи не думала серйозно про цю науку. А зараз на серці так неспокійно, немов я в чомусь дуже помилилася. Справді, чому я мріяла стати астрономом, а не лікарем-дослідником? Хвилювала романтика, обсерваторія в горах. Що ж, романтика є, мабуть, у кожній професії, треба тільки її розуміти. От і в дослідницькій медицині — реторти, колби, хімікати. Уявляю. Або кролики, яких живцем розтинає скальпель. Яка вже тут романтика? А ти лише подумай, для чого ти працюєш, яку велику мету ставиш перед собою. Павлов працював не заради романтики.
Марійка сперлася на лікоть:
— А хуртовина, здається, стихає. Чуєш, Варю?
Обидві хвилину мовчали, прислухаючись.
— У таку негоду, мабуть, і капітан корабля солодко спить,— усміхнулась Марійка, пригадуючи жінку біля газетної вітрини.— А ми з тобою розбалакались.
Вона простягла руку і ввімкнула світло. Глянула на годинник.
— Варю, незабаром три! Спати, спати!
Але Варя запротестувала:
— Що ж ти все про свої мрії? А я... Я теж мріяла... І зараз мрію. Ще п’ять хвилин! Добре?
Потім Варя замовкла. Марійка окликнула:
— Що ж ти? Варю! Заснула?
У відповідь почула дивний звук. Сумніву не було: Варя схлипувала Марійка скочила з ліжка, залопотіла босими ногами по підлозі.
— Варенько?!
Лукашевич лежала на дивані, вкрившись з головою. Марійка обережно закотила ковдру і побачила заплакане обличчя подруги.
— Погаси, погаси світло,— зашепотіла Варя.— Я така... така дурна. Мені соромно.
Марійка клацнула вимикачем. Варя довго не хотіла говорити, в чому річ. Нарешті призналась:
— Мені... мені Жоржа шкода... Він же так хотів поїхати зі мною до моря. В південне місто...
Марійка мовчала. Варя перестала схлипувати.
— Ти ж чому мовчиш? — спитала вона.
— Тому, що я хотіла почути про твої хороші мрії. Сама знаєш — про те, як ти вчитимешся в консерваторії, як станеш співачкою, відомою всьому народові. А ти? Знову про Жоржа?
Вона схилилась над подругою і заговорила палко, переконливо, стискуючи її руку:
— Варю, зрозумій, що ти зробила б злочин, ти закопала б свій талант, і все життя тебе мучила б думка, що ти — зрадниця! Так, бо ти зрадила б наші найкращі сподівання! Зрадила б народ, який учить тебе на свої трудові кошти, збудував для тебе школу, виховує тебе! І для чого? Щоб ти стала хатньою робітницею недоучки Жоржа? Це ж однаково, що плигнути в болото. Знаєш, є такі тихі болітця, зарослі осокою? Ква-ква! Замість того, щоб стати гордістю, дочкою народу! Як це тобі подобається?
— "Ква-ква!" — повторила Варя і засміялась крізь сльози.— Марійко, я ж хотіла помріяти з тобою зовсім не про Жоржа. Жорж тільки так... згадався. Я ж уже все вирішила, все, Марійко. Безповоротно. Заморочив він мені голову, і справді ледве не впірнула до жаб.