Увечері Ліда пішла до міської бібліотеки, вибрала затишний куток у залі і заглибилась у читання. З новим, складним почуттям знайомилась вона з газетами, які раніше знала лише по назвах. Вона читала досі (та й то не завжди) піонерські й комсомольські газети, іноді "Правду". А сьогодні вперше в житті взяла в руки "Літературну газету", "Труд", "Радянську освіту". Її саму дивувало, як могло статися, що вона ніколи раніше не заглядала в ці газети. Було і цікаво, і радісно, наче відкривала для себе новий світ і водночас скоса поглядала на сусідів — чи ніхто не відгадує її таємних думок?
Її найбільше зацікавив нарис у газеті "Труд" про машиніста екскаватора, про могутню техніку, якою держава оснащує будови нових гідростанцій, Шепель пригадала давню свою розмову з Марійкою і Ніною про вибір професії. Досі вона хвалилась однокласникам, що обрала собі професію інженера, будівника машин, які перетворюватимуть природу. Але вона й сама толком не могла б пояснити, що це будуть за машини.
І тільки зараз ясно уявила собі велетенський крокуючий екскаватор, збудований за її власною конструкцією. Потім мрія змалювала ще якусь дивовижну машину, яка прогризала наскрізь кам’яну гору, прокладала тунель...
Шепель подумала, що тільки цього вечора вона по-справжньому уявила собі майбутній фах.
Вечір минув непомітно. Ліда відчувала, що він вартий багатьох інших вечорів. Її радувало, що вона вже твердо знала тепер, про що інформуватиме однокласників.
Додому учениця повернулась пізно. Мати ще не спала. З докорами напосілась на дочку:
— Лідо, що ж це за мода? Чекаю тебе, чекаю, душею вся змучилась! Ніколи ж так пізно не приходила! Де ти була?
— У читальні, мамо.
Мати похитала головою.
— Цього ще не бувало! Краще б уроки зубрила. Гляди, доню, сьогодні — читальня, завтра — кіно, чи воно тобі потрібне?
— Потрібне. Мої ж подруги ходять, а чим я гірша за них?
— Ой, доню, подруги до добра не доведуть. Сама собі будь подругою та матері слухай!
— А може, й мені хочеться бути на людей схожою!
Мати аж руками сплеснула — до того незвичні були доччині слова.
25
Юля Жукова збиралась на вечір молодих виборців, коли несподівано прийшов Віктор.
— Юлю, ти й досі не готова? А я зайшов за тобою.
Дівчина страшенно зраділа, але й зніяковіла з несподіванки — адже Віктор зайшов до неї вперше.
Вона посадила його за стіл, сунула в руки якийсь журнал, а сама побігла в сусідню кімнату вдягатись.
Юлині брати готували уроки. Вони були, як дві краплини води, схожі один на одного, і Віктор подумав, що ніколи не зміг би їх розрізнити — де Федько, а де Митрик.
Із столу впав зошит, один з хлопчиків нахилився за ним, але інший уже встиг ухопити зошита і ляснути ним брата по голові. Доки перший хлопчик повернув голову, другий устиг ляснути ще раз. Напевне, спалахнула б бійка, та Віктор узяв хлопчину за руку:
— Почекай! Як тебе звати?
— Митрик. А хіба що?
— Що ж ти, Митрику, задачу розв’язуєш чи бешкетуєш? Хіба можна бити зошитом?
— А чим же краще? — діловито спитав Митрик.
Віктор зрозумів, що не зовсім точно поставив питання і почав виправляти справу.
— Зошит — це зброя школяра,— повчально сказав він,— а ти його не поважаєш.
Митрик пирхнув:
— Яка це зброя! От у мене торік рогатка була, з неї і в горобця можна влучити.
— То не така зброя,— промовив розсудливо Федько.— Це в навчанні.
— Я й без тебе знаю,— махнув рукою Митрик.
Увійшла з другої кімнати мати — Мотрона Карпівна, гримнула на хлопчиків і підсіла до Віктора.
— Зараз Юля одягнеться. Вибачайте, що доводиться чекати.
Вона почала розповідати про те, як вчаться її Митрик і Федько, як Митрик не шанує одежі — так усе на ньому й горить.
Юлі було чути уривки розмови, вона похапцем вдягалася, побоюючись, щоб мати не сказала чогось "зайвого". Дівчина глянула на годинник і схвилювалась — зараз повинен прийти батько. Що як він напідпитку? Не хотіла, щоб Віктор побачив його в такому стані.
А Віктор слухав Мотрону Карпівну, непомітно оглядав кімнату і з таємною радістю думав, що ось тут живе Юля, за цим столом вона допомагає Митрикові й Федькові готувати уроки, ось на гвіздку висить її портфелик, а на тому столику, що в кутку, лежать її книжки. Здавалось, кожна річ у цій кімнаті овіяна присутністю Юлі, незримо ховає в собі дотик її рук.
Мотрона Карпівна помітила, що хлопець дивиться на червону паперову троянду, і пояснила:
— Юленька робила! Вона в нас усе вміє. А вишивала ж як — ще в шостому класі. Тепер часу немає. Іншим зайнята. Усе читає і виписочки собі робить, а то — за уроками сидить.
Вікторові дуже захотілось погладити паперову троянду, відчути під долонею її шелест, та цієї хвилини вийшла Юля — сяюча і заклопотана:
— Ми не спізнимось?
Хлопець глянув на її шовкове, але скромне коричневе плаття, і Юля здалася йому такою чепурною і такою милою, що в нього завмерло серце.
На вулиці Юля спитала:
— Ти чому так дивишся на мене?
— А як же я можу інакше дивитись на тебе? — відповів Віктор.— Як ми здружились з тобою, Юлю! Я так часто думаю про тебе. Заплющу очі — і мені здається, що ти поруч зі мною, ми взялися за руки і йдемо вперед, ідемо...
— Скажи, Вітю, чим я тобі подобаюсь?
— Важке запитання. Відразу й не відповім. Мабуть, тим, що ти — Юля Жукова... така, як є, з твоїми хорошими думками, мріями. Мені здається, що ти, приміром, могла б, як Зоя, піти на подвиг. Могла б же? Правда?
Юля замислилась.
— Я думаю над твоїми словами, Вікторе. Я люблю свою Батьківщину, правда. Та хіба цього досить?
— Ну? Як же?
— А так. Не досить! Не дивно любити таку Батьківщину, як у нас — єдину в світі! А от чи вмієш ти ненавидіти?
Віктор здивовано підняв брови, та Юля з запалом продовжувала:
— Так, так, якщо ти по-справжньому любиш,— чуєш, по-справжньому Вікторе,— зумій же всім серцем і ненавидіти все те, що заважає нам іти до комунізму! Ненавидіти й боротись проти нього! Ось тоді не тільки ти любитимеш, а й тебе полюбить Батьківщина. Це важче — заслужити любов народу, важче, ніж самому любити!.. Відданість народові треба ще довести своїми ділами.
— Що ж,— сказав Віктор,— кожен і доводить. І агроном, і інженер, і робітник. Вірно ж, Юлю? Робітник, який, скажімо, варить сталь. А на ній найвища в світі — радянська марка!..