Варя перестала плакати, глянула на нього. Він сидів верхи на стільці з червоними, як у ляльки, губами, а над ними були наче намальовані маленькі вусики. І Варі здалося на одну мить, що вона бачить не живого Жоржа, а вивіску перукарні. Подібність була така разюча, що дівчина мимохіть посміхнулася.
Жорж зрадів:
— Ура, ура! Я завжди казав, що "улыбка — это флаг корабля!" Варварочко, у мене такий стратегічний план: завтра, в суботу, ми запишемося, у неділю — на Сухумі.
Враз він щось згадав, схопився з стільця.
— Ой, забув! Я ж твій портрет зробив, вісімнадцять на двадцять чотири! Мармелад — не портрет! Перебрав усі твої двадцять негативів, вибрав найкращий і збільшив!
Він розгорнув перед Варею аркуш блискучого фотопаперу.
Дівчина сплеснула руками:
— Навіщо ж ти пофарбував його в рожевий колір? Справді — мармелад.
— Драсте! Вам не подобається? А в який же колір фарбувати? В чорний? Не про те мова. Вирішено — завтра?
— Що?
— Я хочу почути з твоїх уст "так". У суботу — загс, у неділю — на поїзд.
— Чого ж так швидко? Подумати треба.
— Думали вже, досить. Індик теж довго думав — знаєш?
Варя мовчала.
— Ну, думай, дитинко. Щастя — воно теж з крильцями. Пурх — і немає. То як же?
Стінний годинник немов спросоння захарчав, пробив дванадцять.
Варя здригнулась. Як пізно! Треба повертатись додому. Додому? Чи є ж у неї дім?
Глянула на Жоржа:
— Я піду, Жоржику. Ти ж проведеш мене?
Обняла за шию, зазирнула у вічі, зашепотіла:
— Жоржику, сонечко моє, в суботу ніяк не можна, в суботу великий вечір молодих виборців. Розумієш, які вперше в своєму житті вибирають депутатів. Подумай: уперше в житті! І наша школа виступатиме з хором. Мені теж доручено, я слово дала, Жоржику. Співатиму.
— Знову ти з своєю школою!
— Аякже, це ж — школа! Але я згодна, згодна, Жорже. Тільки вже після вечора, в понеділок.
Жорж зітхнув:
— Остання відстрочка. Отже, план змінився: в понеділок — загс, у вівторок — їдемо.
Тихо, майже пошепки, Варя промовила:
— Гаразд. Я скажу тітці...
Вона подумала, немов щось забула.
— Жоржику, я хотіла тебе ще спитати: навіщо ти граєш у карти? Минулого разу я в тебе застала гравців... Що як ти програєш багато грошей? Зовсім програєшся?
Жорж гучно засміявся.
— Ох ти ж, конфетка! Тебе тільки це турбує?
Нахилився, зробив круглі очі, зашепотів:
— Я ніколи не програю, хіба навмисне першого разу, щоб заманити. Слово таке знаю! Не зрозуміла? О, мила невинність!
* * *
Електрифіковану карту гідростанції було встановлено в агітпункті виборчої дільниці. Внизу, в куточку, на карті був напис, що карту зробили піонери п’ятого класу 104-ї школи Коля Сухопара, Гена Маслов і Петя Малюжанець.
Троє хлоп’ят почували себе героями дня. Але Ніну особливо радувало, що роботою Сухопари і його помічників гордиться весь піонерський загін. Коли діти на зборі казали "наша карта", Ніна почувала, що в цьому "наша" є якась частинка і її праці як вожатої.
Звісно, як і раніше, Сухопара любив пустувати, борюкатися з товаришами, але на уроках сидів тихо, не було в нього тепер тих злісних витівок, за які не раз викликали його до директора.
Хлопчина прив’язався до Ніни, намагався стати їй у пригоді, а на піонерському зборі дбав за порядок і організованість.
Був такий випадок.
Хтось з піонерів назвав Юшу Кочеткова "чиновничком". Сухопара налетів півнем:
— Ти забув, про що нас просила Ніна? Щоб ніяких прізвиськ не давати! Забув, кобиляча голово?
В стінній піонерській газеті Ніна розповіла про роботу свого загону, дуже похваливши Сухопару за карту. Статтю прочитала старша піонервожата Зоя Назарівна і обурилась:
— Ти розумієш, до чого це веде? Ти хоч подумала, що ти робиш?
Ніна здивовано підняла брови:
— За що ти мені вичитуєш? Я нічого не розумію.
— Я так і знала, що не розумієш, а то б ти замислилась. У стінгазеті ти розхвалюєш піонерів, і на карті, що вони зробили, на показ усьому народу виставляються їхні прізвища. А все це веде до того, що штучно роздувається в дітей честолюбство. Ти не виховуєш у піонерів скромності. Сьогодні їм хочеться, щоб їхні прізвища красувалися в стінгазеті, а завтра з’явиться пристрасть бачити своє ім’я в пресі. Так зростають у нас графомани! Хай би краще статтю написали самі піонери. І в того ж Сухопари може виникнути думка, що вожата до нього підлабузнюється.
Ніна розгубилась від цього несподіваного обвинувачення.
— Я не згодна з тобою,— промовила вона,— ти просто... помиляєшся, Зою. Нашим видатним людям уряд дає ордени, нагороди. Кращі учні-випускники одержують золоті і срібні медалі...
— Я кажу про дітей, піонерів!
— А ти хіба не бувала на виставках юних техніків чи юннатів? Там на кожній моделі позначено, хто її зробив, на кожній рослині поставлено ім’я школяра, що її виростив... І про хороші діла наших піонерів пишуть усі піонерські газети.
Зоя ображено стиснула губи:
— Я на виставках бувала і піонерські газети читаю. Але там пишуть про кращих із кращих, а на виставки дають справді талановиті роботи. А що зробив Сухопара? Карту, підвів до неї електричний шнур. Тут великого таланту і творчості не треба. Ти розхвалюєш сьогодні його в стінгазеті, на всіх зборах, а завтра він тобі ногу підставить! Треба було б зняти школярські прізвища з карти, та я не хочу ставити тебе в... одним словом, підривати твій авторитет.
Обвинувачення старшої вожатої спочатку здалося Ніні несерйозним, навіть безглуздим. Але потім, коли вона подумала над ним, з’явився сумнів — не таке вже воно було безпідставне.
Зоя Назарівна закінчила минулої весни десятирічку, але якісь обставини перешкодили їй вступити того ж року в інститут. Райком комсомолу послав її в школу працювати старшою вожатою. Водночас вона готувалась до вступу в університет. Зоя була найкраща шахістка в школі, а за фігурне катання на коньках не раз одержувала премії.
Про свою розмову з Зоєю Ніна вирішила розповісти Юрію Юрійовичу. Хоч Зоя ще в школі кілька років працювала вожатою, мала досвід, але в Ніни не було певності, що кожне її зауваження треба приймати на віру.
— На віру можеш не приймати,— сказала Юля Жукова,— справа твоя, та в даному разі вона каже діло. Не треба і в Юрія Юрійовича забирати час на дрібниці.