"Громадянине... Скажіть, де протилежний бік?"
Юля спалахнула від образи і гніву:
— Неправда! Як ти смієш?
Мечик зробив здивовану гримасу:
— Неправда?
Він не договорив, бо до нього враз підлетіла Ніна.
— Я не думала, не думала,— задихаючись, вигукнула вона,— що ти такий... Такий негідник!
До неї підійшов Вова Мороз, обережно взяв її за руку.
— Ніно, заспокойся!
Потім, повернувшись до Мечика, сказав:
— Якщо це й правда, ти не повинен був розказувати! Ти — хам!
Мечик озириувся, шукаючи підтримки. Але очі товаришів, його однокласників, сповнені були осуду.
— Підлабузи...— тихо промовив він.— Велика шишка — Жукова!
Все це яскраво пригадалось Юлі, і вона здригнулась від болю. Батька й досі немає. І все, що розказував Мечик, було, напевне, правдою. Але звідки в хлопця така жорстокість? "Він же знав, як я страждаю, знав!" — думає Юля.
Вона пригадує, що батько Мечика був на війні, матір захопили під час облави на вулиці гітлерівці і відправили в Німеччину. Хлопчину взяли сусіди, він продавав на базарі цигарки, чистив чоботи. Йому пощастило: коли наші взяли Берлін, повернулась мати, а згодом демобілізували батька.
Жукова знала, що батько Гайдая — паровозний машиніст, мати — кравчиха. Заробляють вони, мабуть, непогано, але навряд щоб справляли синові отакі франтівські черевики, такі модні галстуки. Де ж він бере в такому разі гроші?
Колись Юля спитала в нього про це.
Він підморгнув, засміявся:
— Виграв по позиці. Не віриш, що можна виграти? Ага, ти проти радянських державних позик? А от і справді виграв! "На пред’явлену до ощадкаси облігацію позики випав виграш у двадцять п’ять тисяч. Пред’явник виявив бажання лишитись невідомим".
Юля говорила з ним і про вибір майбутньої професії. Мечик знизав плечима:
— Професія? А це обов’язково? А якщо я залишусь громадянином без певної професії? Закінчу школу і фі-іть! Вільна, незалежна людина! Мене острах бере, коли згадаю, що треба ще п’ять років смажитись в інституті. Ні, не витримаю! А роботу завжди знайду. Шкода тільки, що я не комсомолець. Але я тобі чесно скажу, що з корисливою метою в комсомол не мав і не маю наміру вступати.
"Нічого з нього не буде,— думає Юля.— Даремно Марійка пропонує вжити якихось заходів. Які заходи? Такого вже нічим не перевиховаєш. Загублена для суспільства людина".
А батька все немає. Дівчина підходить до вікна й притуляється лобом до холодної шибки. Мороз намалював узори на вікні. Вже пізно. Де ж батько? Чому він так забарився? Невже знову... знову...
Вена схиляється над ліжком, де сплять Митрик і Федько. Митрик підмостив під щоку кулак, розчервонівся уві сні. Може, йому снилась гаряча бійка з товаришами...
Біля ліжка дві пари черевиків. Федькові стоять акуратно, рядком, Митрикові розкидані. Юля підняла один черевик. "Треба підметку,— подумала.— Та й набойки".
Прислухалась. Кроки. Впізнала ці кроки! По них вона могла навіть визначити, що з батьком. Ступає важко, твердо.
Метнулась, розчинила двері навстіж. Батько похмурий, невеселий. Тверезий. Ледве глянув на дочку, пройшов мимо. Хоч би ж словом обізвався. Тату, що з тобою? Тату, чому ж мовчиш?
Переодягнувся, вмився. Старий піджак, у якому їздив на роботу, висить на гвіздку в кухні. З кишені визирає кінчик газети...
Юля підійшла, непомітно вийняла газету. Так, заводська багатотиражка. Розгорнула, глянула. І відразу ж впало у вічі:
"Токар-бракороб". "Токар механічного цеху Жуков знову допустив брак. Обробляючи деталь..."
Гірко посміхнулась. Жуков! Навіть літери "т" з ...крапкою немає перед прізвищем! Та й справді — який він товариш тим, хто вже виконав по дві, по три річні норми? Хіба це перша така замітка в газеті?
"Треба востаннє попередити Жукова, що коли він..."
Юля ввійшла в кімнату. Батько сидів зажурений. Голодний же, певне, а й словом не обізветься...
Хотіла мовчки покласти перед ним газету — я, мовляв, знаю все. Але вколола серце жалість. Прийшов такий засмучений. Переживає.
Дочка сіла поруч і тихо поклала на його руку долоню. Він здригнувся.
— Тату, зараз повечеряєш. Мама в сусідки.
Батько зробив незрозумілий рух — може, хотів сказати: "Не треба", може: "Не заробив".
Це ти, тату, не заробив? Поглянь на свої руки токаря. Тридцять років вони відпрацювали в цеху. Порепані, подряпані, залізний пил міцно увійшов у пори шкіри — не вимити його ніякою емульсією. Ех, тату, взяв і спіткнувся на тридцять першому році. Здружився з п’яницями, з поганими товаришами... А пам’ятаєш, як ти сам колись мені наказував: "Юлю, дружи з хорошими подружками, бо від поганих не буде добра".
— Юлю...
— Що, тату?
— Мене, брат, знову... В газеті. Візьми в піджаку, почитай.
— Ось вона, я взяла. Зараз прочитаю.
Перебігла очима сторінку і вголос:
— "Новий видатний успіх токаря-швидкісника тов. Диканя".
Батько простяг руку, зупинив:
— Не те...
— Зараз, тату.
Знову переглянула сторінку, перевернула.
— Може, це? "На чотирьох верстатах. Багатоверстатник Олександр Лебідь виконав нову норму на 234 проценти".
— Юлю!
— Ах, ось і про тебе! "Токар-бракороб". Тут тобі попередження. Якщо...
— Знаю.
— Тату, що ж будемо робити? Ти ж гинеш, гинеш...
— Знаю.
— Ти опускаєшся на дно, і ми нічим не можемо тобі допомогти, врятувати... Тату, це страшно...
Батько схопився, немов його вдарили батогом, але враз і сів — безсилий, тихий.
— Юлю, ти кажеш страшні слова!
— Я правду кажу, тату. Сьогодні Митрик питає: "Нашому таткові скоро дадуть орден?"
— Митрик... Федь...
Батько підходить до сонних дітей і довго мовчки дивиться на них. Юлі видно тільки батькову спину. "Токар-бракороб..."
І знову яскраво постає перед Юлею картина, про яку розповідав Мечик.
"Він міг не пощадити батька... П’яницю і бракороба... Але за віщо він так боляче вдарив мене? За віщо мене не пощадив? А може, я теж винна? Не вмію вплинути на батька... токаря-бракороба Жукова?"
Він повертається до столу, усміхається, очі повеселішали.
— А ти, Юлю, про Диканя читала? Читай, читай! Оце я розумію! Це, брат, художник, гордість заводу! Давай газетку, я сам прочитаю вголос.
У дочки радісно стріпнулося серце. "Я знала, знала, що не все ще загинуло, батько ще скаже своє слово, скаже! Треба тільки допомогти йому, підтримати..."