— Оділіє! Ти жива? Дякувати белові! Розкажи, що сподіяв лося?
— Тато вже все знає, він тобі розповість...
Оділія не знала, про що говорити з матір'ю.
— Ти приїдеш завтра?
— Ні, приїду через кілька днів. Боб приїде завтра, про все розкаже...
Альбер .слухав цю розмову з неприхованим здивуванням: щоб це щойно врятована від смерті так діловито планувала діла майбутні...
Оділія поклала трубку на важіль і, зітхнувши так, немовби щойно завершила якусь важку роботу, впала у крісло.
Вона і справді переживала п'янке відчуття полегкості і внутрішньої свободи, ніби звільнилась від чогось поганого, гнітючого у самій собі.
— Боб£, ти попросиш батька, щоб надіслав мені трохи гро-
Ш
шей? З дому я прихопила шістсот франків. Тепер у мене майже нічого не залишилося...
— Ну звичайно! А поки що я залишу тобі свої...
Боб дістав з кишені гаманця, відрахував три стофранкові банкноти.
— Досить тобі на початок?
— Думаю, досить. Поки що не платитиму за готель...
— Вибачте, мушу вже йти,— сказав Альбер, підводячись з крісла.— І до Оділії: — Провідаю вас завтра. А сьогодні порадив би вам не перевтомлюватися. Відпочивайте. Змірюйте температуру. Якщо ж відчуєте себе погано, постукайте мені у двері...
— Спасибі... Спасибі за все, що ви зробили...
— Дякуйте не мені, а випадку, адже через нього я залишився в той момент у готелі...
Він поручкався з Бобом.
— Не знаю, чи матиму нагоду ще раз бачитися з вами до від'їзду... Було приємно з вами познайомитись.
Залишившись удвох з братом, Оділія кинулась йому на шию:
— Це так чудово, Бобе, що ти з'явився...
— Ти навіть не уявляєш, як я переживав за тебе. Дай-но ще раз тебе роздивитися. Ні, ти аніскілечки не змінилася. Тільки якийсь дивний блиск у твоїх очах...
— Бобе, не говори про це нікому, але мені здається, що я закохалася...
— І хто ж він, цей бідолаха?
— Підозрюю, що ти вже й сам відгадав.
— З тобою усе відбувається дуже швидко. То, може, це через нього залишаєшся у Парижі?
— Ні. Я просто не можу більше переносити атмосферу на-* шого дому. До речі! Поки трохи приберуся, почитай цього листа. Тоді мені не доведеться йічого пояснювати... Правда, я вже й сама не знаю, що писала. Усе, що лізло в голову. Може, поду* маєш, що я ідіотка...
Так говорила, ніби це й не вона сиділа нещодавно за цим столом зовсім гола, мережачи ті рядки кульковою ручкою з погризеним кінчиком.
— Ти не можеш уявити, Бобе, як добре, що так усе скла-" лося...
— О, згадав... Мені треба подзвонити.
— Кому?
— Сама почуєш...
Накрутив телефонний номер поліції і попросив, щоб з'єднав ли з комісаром.
— Я Боб Пуанте. Пам'ятаєте мене? До вас приходив з приводу своєї сестри. Так от: я вже її знайшов.
— З нею все гаразд?
— Так...
— І де ж ви зараз?
— У Латинському кварталі...
— А як же ви натрапили на слід? і
— Вона сама мені подзвонила...
— Ну, що ж, вітаю вас. Отже, справу закриваємо. Всього вам доброго, мосьє Пуанте...
Боб до Оділії:
— Ти все зрозуміла?
— Здається...
— Коли я вже обійшов чортзна-скільки готелів та барів і зрозумів, що аж ніяк не зможу обійти їх усі, бо лиш у Ла* ганському кварталі їх сотні, ось тоді я й звернувся до поліції.
— Послухай, Бобе, гайда звідси! Погуляємо на свіжому повітрі, повечеряємо у ресторанчику, який сьогодні я знайшла не-* подалік... Читай-но швидше листа, і' рушаймо...
Оділія причепурилася, ретельно, як ніколи, підфарбувала очі, крутнулась перед дзеркалом, явно задоволена із себе. І чому їй завжди здавалося, що вона негарна?
— Ну що, вже прочитав? І давай більше не будемо про це...
Зібрала свою сумочку, поклала до неї банкноти, що лежали
на столі. Вже на вулиці взяла брата під руку.
— Як чудово, Бобе!
її радувало все: і теплий легіт, і вітрини магазинів, і перехожі...
У ресторанчику замовили для Оділії джин з тоніком, для Бо-* ба — віскі.
Вони всміхались одне одному, обмінюючись змовницькими поглядами.
— Як добре, що я знову з тобою, Бобе... А знаєш, що мені подобається в Альбері? В ньому щось^Ьпільне з тобою...
— Щось замовимо поїсти? Я дуже "Зголоднів...
Вона вичитала у меню назву страви, якої ще не знала.
— Офіціант! "Поркетта"... Що це таке?
— Свинина у молочному соусі, запечена у плиті.
— Покуштуємо, Бобе?
— Залюбки...
— Отже, дві поркетти... Може, принести вам до цього лег-" кого італійського вина?
Вони знову залишились удвох, збуджені, радісні.
— О котрій завтра твій поїзд, Бобе?
— На початку другої...
— Я прийду на вокзал проводжати.
— Не люблю прощатися на перонах. Краще я сам забіжу до тебе у готель перед від'їздом...
Вони гуляли на бульварі Сен-Мішель, де яскраво світилися переповнені людьми тераси. 'їхня розмова сторонній людині могла б здатися безладною, сумбурною.
— Я завжди знав, що рано чи піано ти втечеш з дому.
— Навіть коли я була ще зовсім маленькою?
— Принаймні відтоді, як тобі виповнилося дванадцять. Ти була не по літах розвинена...
— Це недолік?
— Ні, звичайно. Я навіть думаю: як на твою вдачу, твоя втеча дещо припізнилася...
— Отже, і тут тебе розчарувала? Але ти мене все одно любиш, правда ж?
— Правда...
— А за що?
— Знаєш, важко відповісти...
— От ти кажеш, Бобе, що у мене нестерпний характер...
— Ну, може, і не такий вже нестерпний, якщо тебе добре знати...— Боб згадав студента-медика і додав: — Або якщо тебе зовсім не знати...
— Якщо правильно зрозуміла, тільки посередині між цим я небезпечна?
— Ти чудова дівчина, Оділіє... Тільки є в тебе один ворог..,
— І хто ж він?
— Ти сама...
Запримітивши вільний столик на якійсь терасі, повів туди сестру.
— Давай ще вип'ємо по скляночці і будемо прощатися на сьогодні...
— Так швидко?
— Вже забула, що тобі радив той студент?
— Так, і справді треба відпочити...
— Оділіє, це буде тідьки між нами, але скажи: коли зби^ раєшся повернутися у Лоаанну?
— Мабуть, через тиждень, якщо моя рана до того загоїться...
— Залишишся на якийсь час з нами?
— Днів зо два, поки владнаю свої справи.
— Уявляю, як розсердиться мама...
— Я теж передбачаю це. Але батько зрозуміє. Мені здається, він уже давно здогадався, що скоро я поїду назовсім. А знаєш, Альбер читав багато його книжок...
Вони сиділи якийсь час мовчки, розуміючи, що найголовніше уже сказано.