По матері у них є ще одна родичка — живе самотньо у Па^ рижі, їй вже за вісімдесят. Сім'ї і дітей ніколи не мала, усе життя працювала, тож має і певні статки, і непогану пенсію. Оділія колись, ще зовсім маленькою, бувала у неї один раз і пам'ятає ту затишну, охайну, ,як іграшка, квартиру на Монмартрі. Завітати до неї зараз? Але про що вони розмовлятимуть? І чи не повідомить вона батьків, якщо ті вже зчинили тривогу?
Оділія шукала який-небудь бар, де можна було б провести вечір, а може, й частину ночі. Хотіла, щоб був він зовеш непримітний, у кожному разі — не з тих, про які знав Боб. Так і забрела у "Чирвовий туз". Якась жінка співала у супроводі гітари. Офіціантка з неохайно пофарбованими нігтями запитала Оділію, що вона питиме. Замовила джин з тоніком. Цим напоєм уперше пригостив її у лозаннському ресторані один із молоденьких викладачів колежу, коли Оділія була ще ученицею.
За сусіднім столиком сиділи двоє юнаків, одягнені зовсім просто, обоє у синіх потертих джинсах.
— Ви когось чекаєте, мадемуазель?
— Ні...
— Тоді чи не хотіли б приєднатися до нас?
Оділія пересіла до їхнього столика.
— Що у вашій склянці?
— Джин.
— Тоді допивайте, щоб ми могли вам замовити ще.
Оділія слухняно виконала це прохання.
— Ви француженка?
— Ні...— легка усмішка з'явилась на її вустах.
— Тоді, мабуть, бельгійка?
— Теж ні...
— Ви говорите по-французькому без акценту.
— Я приїхала з Швейцарії...
— Із Женеви? Я двічі бував у Женеві і один раз у Віллярі, там першокласні лижні траси...
— Я не із Женеви, а з Лозанни. А у Віллярі не раз бувала. Мої батьки там мають дачу, і раніше я їздила туди щоліта.
— Ви студентка?
— Так.
— Навчаєтесь у Парижі?
Тепер їй потрібно бути обережною, адже якщо ці хлопці сту* денти, то обман міг би викритись...
— Ні. У Лозанні. До Парижа просто приїхала на кілька днів.
— Раніше бували в цьому барі?
— Ні, оце вперше зайшла сюди. Випадково...
— Тут буває коли як... Іноді — чудові вечори, іноді'—так ер* бі... Це залежить від самих клієнтів. Хазяїн тут — хитра 0естІя. Дозволяє клієнтам витворяти усе, що їм заманеться. Навіть коли сюди приходить півдюжини п'яних американських туристів, здатних влаштувати погром. А ви добре знаєте Париж?
— Я бувала тут часто.
— Вам подобається Латинський квартал?
— О, безперечно. Тут себе почуваю, як удома. Я ніколи не ходила в Лувр чи якийсь інший музей. Paß чи два бувала на Єлісейських Полях...
— Нам теж тут подобається найбільше.
— Ви десь навчаєтесь?
— Мій друг Мартін вчиться у Нантері. Я ж вивчаю англійсь* ку філологію. А ви на якому факультеті?
— На філологічному...
— І ким же збираєтесь стати? Викладачем? Літературним критиком? Письменницею?
— Ще не вирішила,— засміялась Оділія у відповідь. Все-таки приємно викликати у цих хлопців такий інтерес до себе. Вела з ними легку, невимушену бесіду, забувши на якийсь час про все, що було з нею досі.
— Ви танцюєте? — запитав Мартін.
— Залюбки...
Поміж столиками ледь вистачало місця для трьох пар, що танцювали.
— Ви не поспішаєте у свій готель? — тихо поцікавився Мар* тін під час танцю.
— Ні, мене ніхто не чекає...
— Тоді ось що: Луї незабаром нас залишить, і ми поблукаємо сьогодні разом по місту...
— Згода...
Мартін ледь чутно стиснув їй пальці, ніби подаючи змовниць^ кий знак.
— А потім можна було б зайти до мене у гості...
Відповіла ухильно:
— Побачимо...
Всілися знову за стіл. Хлопці ще раз замовили джину. Запала мовчанка. Мартін, здається, уже й жалкував, що зробив ту пропозицію. Адже була вже друга година ночі, і познайомились вони у закладі, котрий має не найкращу репутацію... Чи ця дівчина не з тих, хто шукає сумнівних пригод?
Доторкнувся легенько її коліна своїм, вона не відсунулась.
— Бачите он тих двох хіппі? Вони курять маріхуану...
— А якщо заскочить поліція?
— Поліція знає, але закриває на те очі. Аби лиш ЛСД не вживали... Тут це зовсім просто. Я теж пробував двічі, а на другий день почував себе мов побитий пес... Пропоную випити за ваше здоров'я!
Мартін зиркнув на годинник і підморгнув Оділії: чи не пора вже йти? Вона ледь помітно кивнула.
Мовчки йшли нічною вулицею, дослухаючись до власних кроків. І коли Мартін несміливо взяв руку Оділії у свою, вона зніяковіла, та руки не забрала. Це додало її почуттям щось нове, таке, чого вона досі не спізнала. Ще ні з ким із чоловіків вона не прогулювалась ось так — рука в руці.
— Ви далеко живете? — запитала, аби щось сказати.
— Зовсім поруч. Вулиця Бак. Знімаю кімнату в сімейному пансіоні. Щоправда, хазяйка поставила дві умови — не куховарити удома і не приводити жінок.
— Але цю другу умову, напевно, ви частенько порушуєте?
— Та ні, що ви! Поки що хазяйка до мене не мала жодних претензій. Та й зараз вона нічого не знатиме...
Мартін відчинив ключем двері під'їзду, у пітьмах вони тихо зійшли на третій поверх, навшпиньки перейшли через великий хол, крізь вікна якого на долівці розливалося місячне світло. Опинившись разом з Оділією у кімнаті, Мартін обережно при^ чинив двері і замкнув їх ізсередини на ключ.
— Ну, ось і все!
Він увімкнув світло, підійшов до Оділії і обійняв її.
Кімната була досить простора, з високими стелями, темно-червоні шовкові штори щільно затуляли вікна. Ліжко було вже постелене.
— Нічого не бійся,— прошепотів Мартін на вухо Оділії,— ми тут у цілковитій безпеці. Тільки не можна говорити голосно.
— Я нічого й не боюся...
І справді, їй було зовсім не страшно з цим хлопцем. Напевне, вона могла б його покохати, якби зустріла раніше...
Мартін ще раз обійняв її ніжно, і Оділія відчула, що й у неї пробуджується до нього ніжність.
— Щось вип'ємо? У мене є коньяк і вино. Щоправда, вино не найкращої марки...
— Ну, тоді коньяк...
Поки він діставав пляшку і келихи із шафи старовинного меблевого гарнітура у стилі епохи Людовіка XV, Оділія скинула із себе куртку і вмостилася в крісло. Мартін підніс наповнені келихи.
— Я хотів би, щоб у вас назавжди залишилася добра згадка про цей вечір. Не знаю, чи побачу вас ще, адже ви поїдете у свою Лозанну?
— Так, я скоро поїду звідси...
— Шкода, що я не зустрів вас раніше...
— Мені здається, що і я шкодую про це...