Кімната їй дісталась досить велика, але якась незатишна і неохайна. У ванній на тьмяній емалі відбилися довгі коричневі патьоки.
' Сівши на краєчку ліжка, Оділія заплакала. Почувала себе зовсім самотньою, нікому на світі не потрібною. Не знала, що робити далі. Життя здавалося їй якимось нікчемним і недоречним, таке собі беззмістовне існування. Треба кудись йти, забутись у людському натовпі, розвіятись у вечірньому гаморі великого міста. Але чи справді там, за цими стінами, їй стане легше? Адже всім цим перехожим до неї байдуже... То чи не краще зараз же дістати із сумочки снодійне і проковтнути усі таблетки? Ні, мабуть, ще рано. Можна трохи й відтягнути смерть. Взяла тільки одну таблетку і запила її ковтком води з щербатої склянки. Лягла на ліжко і ще трохи поплакала. їй не хотілося роздягатися, здавалося, немов десь тут, у цій непоказній кімнаті, чатує якась небезпека. Так і заснула одягненою...
Прокинулась пізно, було вже близько дванадцятої. Але при денному світлі кімната не здалася привітнішою. Хотіла прийняти душ, та не наважилась залізти у неохайну пожовклу ванну. Побачивши телефонний апарат на нічному столику, подзвонила черговому й замовила в номер пару бутербродів з м'ясом та сиром. Жувала їх, сидячи біля вікна, і байдуже спостерігала, як на привокзальній площі снували взад-вперед таксі, привозячи або відвозячи нових пасажирів. Потім знову заснула і встала лиш о четвертій пополудні. Поспіхом зібралась, бажаючи якнайшвидше вийти з цих похмурих стін.
Прогулялась трохи по набережній Сени, зайшла , у невеличкий ресторанчик повечеряти. Усе ще десь витала душею. Відчувала, що паморочиться голова. "А може, я нездужаю?" — подумала. За вечерею випила трохи джину з водою, але ніякого полегшення це не принесло. У залі танцювали закохані парочки, бони здавалися їй щасливими, і відчувала, що заздрить їм. Як не вистачало їй когось, з ким би можна було просто порозмовляти. Брата, наприклад. Ні, скоріше — лікаря, який би знайшов причину її недуги. А може, це ніяка не хвороба? Як вона досі жила? В порожнечі. ІДо це — її особиста вина? Чи, може, така вже атмосфера усього' їхнього міста? Нікому не потрібна. Зайва людина. Більше того — тягар для інших. І завтрашній день не обіцяє нічого кращого...
"Ну що ж, жереб кинуто. Навіть спробувала усе пояснити Бобу. Чи зрозуміє? Адже він — повна мені протилежність. Врівноважений, певний у собі... Що він думав, прочитавши листа? Напевно, сів у перший же поїзд і виїхав до Парижа..."
Оділія спробувала вирахувати час, коли він міг з'явитися у Парижі. їй раптом захотілося піти на вулицю Гей-Люссака, знайти його в готелі і сказати, що згодна відмовитись од своїх задумів, якщо він пообіцяє не виказати її батькам. Вона не повернеться у Лозанну. Це безперечно. Але що тут робитиме без спеціальності? Навіть колеж не закінчила... Покинула його так само, як покидала пізніше уроки гри на гітарі, уроки танцю або заняття англійською... Спочатку, правда, запалювалась, кілька тижнів працювала залюбки, але неодмінно наставав день, коли інтерес той зовсім пропадав. Наприклад, з англійською розпрощалася дуже просто — увечері, лягаючи спати, залишила Ма-тільді цидулку: "Не буди мене вранці. Передзвони на курси, що я більше не прийду..." І знову цілими днями спала, слухала музику чи перегортала першу-ліпшу книгу...
До її столика підсів чоловік середніх літ.
— Мені здається, ви тут вперше, чи не так? — запитав, даруючи їй усмішку ловеласа. Оділія глянула на нього невидющим поглядом, і незнайомець знітився. Розплатилася і вийшла. У неї залишилося п'ятсот франків. Що робити, коли гроші закінчаться? Тепер вже картала себе, що поїхала так із Лозанни. їй хотілося зникнути, та й годі.
Добре, щоб смерть була якась романтична. Про себе перебирала різні варіанти. Поліція натрапляє на тіло. Його везуть в інститут судової експертизи. З'ясовують особу. Батьки приїжджають до Парижа, щоб забрати тіло у Лозанну. Там, у церкві на місцевому кладовищі, їй проспівають відхідну. Мабуть, дадуть некрологи у газетах, і на похорон зійдуться всі її друзі. Прийдуть, звичайно, і материні партнерки по грі у бридж. Вона лежатиме у довгій новенькій труні, що нестерпно пахнутиме свіжим лаком, і буде задихатися від того запаху... Ну от, що за дурниці? Звичайно, вона не задихатиметься, адже буде вже мертвою. Втім, хіба був хтось, хто знав би, як воно там після тог о?..
У готелі Оділія знову ковтнула таблетку снодійного. Проки* нулась під десяту ранку і, поснідавши, взялась прибиратися. Одягнулася так само, як і вчора: штани і сорочку, які щільно Облягали тіло, підкреслюючи форми. Пообідала в ресторані на якійсь вуличці за церквою Сен-Жермен... Не знала, чим зайнятися, з ким заговорити. Тинятися вулицями не хотілося. Повернулася до готелю й спала там до вечора.' Усе відкладала і відкладала той, найостанніший момент. І не тому, що боялася його, а відчувала потребу у такому повільному, майже ритуальному прощанні з життям. І при цьому ніхто із тих, хто зустрічався їй на вулиці або вітався з нею в готелі, не повинен був здогадатися про її наміри.
Увечері ще трохи погуляла по місту, перехопила по дорозі пару сандвічів. Знову подумалося про Боба. Він, без сумніву, уже приїхав. Що робитиме? Напевно, зазирне до "Канібала", бо & якось йому похвалилась, що добре провела там час. Тоді, Коли потрапила до "Канібала" вперше, у неї був стан якоїсь ейфорії. Пізніше не раз із сумом згадувала гітариста, який тоді повів її до себе. Тепер хотілося бачити його знову, поговорити 8 ним, але це, було небезпечно. Адже цілком ймовірно, що Боб завітає до "Канібала" і познайомиться з гітаристом. Цікаво, чи зізнається той, що трапилося між ними? Зрештою, зізнається чи ні — яка різниця? Вона вже давно не соромилась своїх інтимних стосунків з чоловіками... Навіть дядечко Артур, родич по матері, до неї залицявся... І не соромився після того, ніби нічого й не було, навідуватися до них додому, цілком задоволений із себе, ще й при нагоді масно жартував:
— Ну, моя красуне, скільки тобі після мене трапилося бідолашних жертв?..
Дядечко Артур був процвітаючим бізнесменом. Він подорожував на своєму чудовому автомобілі від ферми до ферми, укладаючи угоди на продаж сільськогосподарських машин. І ніколи не відмовлявся від того, щоб тут же "обмити" нову угоду склянкою доброго вина.