Внизу коло сходів Карл побачив дитячий візочок, подружжя саме спускалося, жінка тримала дитину на руках. "Вас узяли?" — спитав чоловік, тепер він був набагато жвавіший, ніж раніше, та й дружина, сміючись, визирала в нього з-за плеча. Коли Карл відповів, що його саме прийняли, і він іде, щоби його представили, чоловік сказав: "То вітаю. Нас теж прийняли, здається, це хороше підприємство, правда, тут годі відразу зорієнтуватися, але так воно скрізь". Вони ще сказали одне одному: "До побачення", — і Карл пішов на трибуну. Він ішов поволі, бо йому здалося, що невеличке приміщення нагорі переповнене людьми, а він не хотів пхатися. Він навіть зупинився і оглянув ціле велике поле іподрому, що прослалося вусібіч аж до далеких лісів. Його пойняла охота подивитися колись на кінські перегони, в Америці він іще не мав на це нагоди. В Европі його раз маленькою дитиною взяли на перегони, але він не пригадував нічого, крім як мама тягла його за собою крізь великий натовп, що навіть не збирався розступатися. Тобто, по суті, він так іще ніколи перегонів і не бачив. За ним заторохтіла якась машинерія, він озирнувся і побачив, як на апараті, яким показували імена переможців на перегонах, проступає такий напис: "Крамар Калла з дружиною і дитиною". Отож ось так імена прийнятих повідомляли канцеляріям.
Сходами якраз, жваво перемовляючись, збігали декілька панів, у руках вони тримали олівці й нотатники. Карл притисся до поруччя, пропускаючи їх, а тоді, оскільки звільнилося місце, рушив угору. В одному кутку обгородженого дерев'яними перилами майданчика — все це скидалося на плаский дах вузької вежі — сидів, витягнувши руки вздовж перил, якийсь пан, через плече в нього була перекинута шовкова стрічка з написом: "Керівник 10-ї вербувальної трупи Оклагамського театру". На столику біля нього стояв застосовуваний, без сумніву, ще на перегонах телефонний апарат, яким керівник, вочевидь, діставав усі необхідні дані про пошукувачів іще до представлення, бо спершу він узагалі не ставив Карлові ніяких запитань, а тільки сказав якомусь панові, що, схрестивши ноги і спершись на руку підборіддям, стояв коло нього: "Неґро, випускник європейської середньої школи". І, так наче залагодивши для себе випадок Карла, що тим часом глибоко йому вклонився, вже подивився на сходи, чи не йде там іще хтось. Та позаяк ніхто не йшов, він вряди-годи дослухався до розмови, яку інший пан вів із Карлом, але здебільшого дивився десь понад бігове поле, тарабанячи пальцями по перилах. Ці тендітні, а однак міцні, довгі й спритні пальці час від часу відволікали Карла, попри те, що інший пан теж вимагав неабиякої уваги.
"У Вас не було посади?" — спитав той пан для початку. Це й майже всі решта запитань, які ставив цей чоловік, були дуже прості, геть безхитрісні, до того ж і відповідей ніхто не перевіряв додатковими питаннями, однак способом промовляти їх із широко розплющеними очима, стежити, нагнувши тулуб, за враженням, яке вони справляють, вислуховувати зі схиленою на груди головою відповіді, вряди-годи їх повторюючи, йому вдавалося надати їм якогось особливого значення, незрозуміло якого, але здогад про нього змушував поводитися обережно і скуто. Часто бувало так, що Карлові хотілося спростувати вже дану відповідь, заступивши її іншою, яка, можливо, зустріла би більше схвалення, та він і далі стримувався, бо знав, яке недобре враження справило би таке вагання, тим паче що наслідок цих відповідей і так здебільшого годі було передбачити. До того ж рішення про його прийняття і так уже, здається, зроблено, усвідомлення цього додавало йому певности.
На питання про відсутність посади він відповів простим: "Так". "А яка була Ваша остання робота?" — запитав тоді пан. Карл уже збирався відповісти, коли пан підняв палець і повторив: "Остання!" Карл і без того правильно зрозумів запитання, мимоволі він похитав головою, наче хотів струсити це останнє зауваження, яке збивало його з пантелику, і відповів: "Це була праця в бюрі". То все ще була правда, та якби пан почав вимагати якісь докладніші подробиці про рід того бюра, йому довелось би збрехати. Але пан не наполягав, натомість поставив питання, на яке дуже легко можна було дати правдиву відповідь: "Чи задовольняла Вас та праця?" "Ні!" — мало не перебиваючи його, викрикнув Карл. Зиркнувши вбік, він помітив, що керівник ледь усміхнувся, і Карл пошкодував, що так запально відповів на останнє питання, надто вже спокусливо було просто-таки викрикнути оте "Ні!", бо він нічого не бажав собі впродовж останнього часу служби палкіше, ніж аби раптом увійшов якийсь невідомий працедавець і скерував до нього це питання. Втім, його відповідь могла потягнути за собою й інший недолік, бо пан міг спитати, чому. Замість того він запитав: "Для якої, на Вашу думку, посади Ви найбільше придатні?" Ось це питання, можливо, таки містило десь пастку, бо ж навіщо було його ставити, коли Карла взяли актором; і попри те, що він це знав, та все ж не зумів спромогтися на пояснення, що, як на його відчуття, він особливо надається на актора. Тому просто ухилився від відповіді й, ризикуючи здатися впертим, сказав: "Я прочитав у місті плакат, а оскільки там було написано, що знадобляться всі, я й зголосився". "Це нам відомо", — сказав пан і замовк, даючи тим зрозуміти, що наполягає на попередньому питанні. "Мене ж узяли на актора", — сказав Карл нерішуче, щоби показати панам труднощі, які несло з собою останнє питання. "Це правда", — сказав пан і знову замовк. "Ну, — сказав Карл, і вся його надія отримати посаду захиталася, — я не знаю, чи надаюся для гри в театрі. Але докладу всіх зусиль і спробую виконувати всі завдання". Пан схилився до керівника, обоє кивнули, здається, Карл відповів правильно, до нього повернулася відвага, і він, виструнчившись, чекав наступного запитання. А звучало воно ось як: "Що Ви первісно збиралися вивчати?" Щоби докладніше окреслити це питання, — цьому панові неодмінно залежало на докладному окресленні, — він додав: "Тобто в Европі". При цьому він відірвав руку від підборіддя, немов хотів водночас натякнути, як далеко Европа та які незначущі плекані там колись плани. Карл сказав: "Я хотів стати інженером". Він ледве вичавив із себе цю відповідь, сміховинно було, в повному усвідомленні його дотеперішніх досягнень в Америці, відсвіжувати спогад про те, що він колись збирався стати інженером — та й чи став би він ним колись навіть в Европі? — але йому не спала на думку жодна інша відповідь, і тому він дав цю. Проте пан сприйняв її поважно, як сприймав поважно все. "Що ж, інженером, — сказав він, — Ви, мабуть, відразу стати не зможете, але поки що Вам, можливо, пасувало би якесь простіше технічне заняття". "Звісно", — сказав Карл, він був дуже задоволений; якщо він прийме цю пропозицію, його, щоправда, понизять із акторського стану до технічного працівника, але йому й справді здавалося, що на цій праці він краще зможе себе проявити. До того ж, і це він знову і знову повторював собі, тут ідеться не так про тип роботи, як про те, щоби взагалі десь на постійно закріпитися. "А чи достатньо Ви сильні для важких робіт?" — спитав пан. "О, так", — сказав Карл. На це пан звелів Карлові підійти ближче й обмацав його передпліччя. "Він міцний хлопець", — сказав він нарешті, підводячи Карла за передпліччя до керівника. Той, усміхаючись, кивнув, простягнув Карлові, не підводячись, до речі, зі свого напівлежачого положення, руку і сказав: "Тоді ми все полагодили. В Оклагамі все ще раз перевірять. Ви станете окрасою нашої вербувальної трупи!" Карл уклонився на прощання, а тоді хотів попрощатися і з іншим паном, але той уже походжав, задерши лице догори, майданчиком, ніби нарешті остаточно впорався зі своєю роботою. Коли Карл сходив униз, збоку від сходів, на таблиці результатів з'явився напис: "Неґро, технічний працівник".