Усе зрозуміло, і все це Шубаль змалював, попри власну волю, але цим панам усе слід було продемонструвати якось інакше, ще намацальніше. їм треба якогось струсу. Отож, Карле, мерщій, скористайся принаймні з часу, заки зайдуть свідки і заповнять собою приміщення!
Та саме тепер капітан наказав Шубалеві зачекати, і той, позаяк здавалося, що його справа ненадовго відсувається, тут-таки відійшов набік і завів тихеньку розмову зі служником, який відразу приєднався до нього, і в цій розмові не бракувало скісних поглядів у грубників і Карлів бік, а також щонайпромовистіших жестів. Здавалося, в такий спосіб Шубаль вправляється в наступній промові.
"Ви, здається, хотіли щось запитати в цього молодого чоловіка, пане Якоб?" — сказав капітан серед загальної тиші панові з бамбуковим ціпком.
"Саме так", — сказав той, легенько вклонившись на знак вдячности. А тоді знову запитав Карла: "А як, власне кажучи, Вас звати?"
Карл, гадаючи, що в інтересі великої справи слід швидко полагодити цей інцидент із прискіпливим розпитуванням, відповів коротко, не подаючи, як то він звик, паспорта, якого довелося б іще шукати: "Карл Росман".
"Але ж", — проказав той, до якого зверталися "Якоб", відступаючи назад і усміхаючись майже так, ніби не йме віри почутому. Капітан, старший касир, корабельний офіцер, ба навіть служник виразно виявляли неймовірний подив Карловим іменем. І лише панове з портової управи та Шубаль поводилися так, ніби нічого не трапилося.
"Але ж, — повторив пан Якоб і трохи штивними кроками рушив до Карла, – в такому разі я твій вуйко Якоб, а ти — мій коханий небіж. Так я собі весь цей час і гадав!" — сказав він у бік капітана, перш ніж обійняти і поцілувати Карла, що без жодного слова дозволив на те, що відбувалося.
"А Вас як звати?" — відчувши, що його відпустили, запитав Карл, щоправда дуже ввічливо, але геть незворушно, докладаючи всіх зусиль, аби відгадати всі наслідки, які ця нова подія могла би мати для грубника. Наразі ніщо не віщувало, щоби Шубаль якось міг цим скористатися.
"Але ж, молодий чоловіче, усвідомте Ваше щастя, — сказав капітан, якому здалося, що це Карлове запитання якось зачіпає гідність пана Якоба, що тим часом став біля вікна, вочевидь, щоби не показати свого схвильованого обличчя, яке він до того ж втирав хустинкою. — Це сенатор Едвард Якоб признається до Вас як вуйко. І тепер Вам — мабуть, цілком усупереч Вашим дотеперішнім сподіванням — відкривається блискуча кар'єра. Спробуйте це збагнути, наскільки зможете в цю першу мить, і схаменіться!"
"Це правда, я маю вуйка в Америці, — сказав Карл, обернувшись до капітана, — та якщо я правильно розумію, то Якоб — це просто прізвище пана сенатора".
"Так воно й є", — сказав капітан із гідністю.
"Натомість мого вуйка Якоба, брата моєї мами, звати Якоб, а прізвище його, звісно, таке саме, як і в мами, з дому Бендельмаєр".
"Панове!" — вигукнув сенатор, бадьоро повертаючись із місця перепочинку при вікні, і цей вигук стосувався Карлового пояснення. Всі, за винятком портового урядника, вибухнули сміхом, хто зворушено, а хто цілком непроникно.
"У тому, що я сказав, немає нічого сміховинного", — подумав собі Карл.
"Панове, — повторив сенатор, — попри мою і Вашу волю Ви стали свідками невеличкої родинної сценки, і тому мені не залишається нічого іншого, як дати Вам пояснення, бо, здається, лише пан капітан, — наслідком цієї згадки був узаємний уклін, — повністю посвячений в цю справу".
"Ну, тепер мені вже справді слід пильнувати кожного слова", — сказав собі Карл і зрадів, бачачи боковим зором, як у грубникову постать починає повертатися життя.
"Усі ці довгі літа мого американського побуту — зрештою, слово "побут" кепсько пасує американському горожанину, яким я є цілим серцем, — усі ці довгі літа я жив цілком осібно від моїх європейських родичів, із причин, котрі, по-перше, тут ні до чого, а по-друге, розповідати які мені було би справді надто виснажливо. Я навіть боюся тієї миті, коли, може, буду змушений розповісти їх моєму любому небожеві, і тоді вже, на превеликий жаль, аж ніяк не вдасться уникнути відвертого слова про його батьків і їхню рідню".
"Він мій вуйко, тепер у цьому немає сумніву, — сказав собі Карл, дослухаючись. — Правдоподібно, він змінив ім'я".
"Отож батьки — вимовімо тепер те слово, яке справді відбиває суть справи, — просто спекалися мого коханого небожа, як викидають за двері осоружного кота. Анітрохи не збираюся прикрашати те, що зробив мій небіж і за що його аж так суворо покарали, але провина його така, що сама згадка про неї вже містить достатнє вибачення".
"Звучить незле, — подумав Карл, — але мені не хотілося б, щоби він розповідав усе. До того ж він і сам не може всього знати. Та й звідки? Але побачимо, він уже все знатиме".
"Бо його, — правив своєї вуйко, легенько схилившись і спершись на виставлену поперед себе бамбукову тростину, внаслідок чого йому й справді вдалося уникнути зайвої урочистосте, яка без цього обов'язково пролунала би, — бо його спокусила одна служниця, Йогана Брумер, приблизно тридцятип'ятирічна особа. Словом "спокусила" мені аж ніяк не хотілося б образити небожа, але ж, погодьтеся, важко знайти інше, яке так добре в цьому випадку пасувало би".
Карл, що тим часом уже доволі близько підійшов до вуйка, обернувся, аби відчитати з облич присутніх враження від цієї розповіді. Ніхто не сміявся, всі слухали терпляче і поважно. Та й, зрештою, хто сміється із сенаторового небожа за першої-ліпшої нагоди. Вже радше можна було сказати, що грубник, навіть якщо тільки ледь-ледь, усміхається Карлові, і це, як нову ознаку життя, по-перше, можна вітати, а по-друге, вибачити, бо ж тоді, в каюті, Карлові хотілося зберегти в таємниці обставину, яка тепер таки вийшла на яв.
"Отож ця Брумер, — правив своєї вуйко, — народила від мого небожа дитину, здорового хлопчика, якому при хрещенні дали ім'я Якоб, звісно, не без думки про мою скромну особу, яка, навіть у побіжній згадці мого небожа, либонь, справила на цю дівчину неабияке враження. На щастя, скажу я. Бо оскільки батьки, щоб уникнути сплати засобів для утримання чи ще якогось скандалу, що міг би зачепити безпосередньо їх, — а слід наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ані становища його батьків, — отож позаяк вони, щоби уникнути сплати засобів для утримання і скандалу, змусили сина, мого коханого небожа, виїхати до Америки, спорядивши його, як бачимо, безвідповідально мізерними засобами, то хлопець, без отих вищих знаків і див, які, власне, в Америці ще трапляються, полишений сам на себе, либонь, так і сконав би відразу в котромусь із завулків нью-йоркського порту, якби ота власне служниця в листі до мене, що по довгих блуканнях нарешті позавчора таки дійшов, не виклала мені всю цю історію разом із описом небожевої зовнішности і — яка розумниця! — назвою корабля. Якби мені йшлося про те, щоби розважити Вас, панове, я цілком міг би зачитати тут, — він витягнув із кишені два великі щільно списані аркуші паперу й помахав ними, — декілька місць із цього листа. І він напевно справив би враження, бо ж написаний із дещо простакуватою, хоча й незмінно доброзичливою хитрістю і неабиякою любов'ю до батька її дитини. Втім, я не хотів би ні розважати Вас більше, аніж це потрібно для з'ясування справи, ні ображати почуття мого небожа, які в нього, можливо, ще є, і який, коли захоче, зможе прочитати листа в тиші вже приготованої для нього кімнати собі на научку".