Та оскільки він увесь час був зайнятий тільки Делямаршем, тим паче що відчував, як дедалі міцнішає його спротив, а це вороже тіло впирається в нього все жилавіше, то й справді геть забув, що він тут не наодинці з Делямаршем. Але тим швидше йому про це нагадали, бо раптом у нього відмовили ноги, що їх Робінсон, із вереском кинувшись на підлогу, йому розчепірив. Застогнавши, Карл відпустив Делямарша, що відступив іще на крок. Брунельда стояла на широко розставлених ногах, ледь підігнувши коліна, на всю свою товщину посеред кімнати і спостерігала; її очі сяяли. Так ніби й справді беручи участь у сутичці, вона наводила очі на ціль і повільно виставляла кулаки. Делямарш опустив комір, звільнив голову, і тепер це, звичайно, була вже не боротьба, а просто-таки розправа. Він ухопив Карла спереду за сорочку, мало не відірвавши від підлоги, і пожбурив — від зневаги він навіть уникав на нього дивитися — на шафу, що стояла на віддалі декількох кроків, та з такою силою, що в першу мить Карлові здалося, ніби ці пронизливі болі в спині й на голові, спричинені зударом із шафою, взялися безпосередньо від Делямаршевої руки. "Мерзотнику" , — почув він іще гучний вигук Делямарша в темряві, що заступила йому очі. А коли у виснаженні повалився перед шафою, до нього ще слабко долинули слова: "Ну, постривай".
Коли він опритомнів, навколо було вже зовсім темно, мабуть, іще пізня ніч, з-під завіси до кімнати проникав легесенький відблиск місяця. Чутно було рівномірне дихання трьох осіб, набагато голоснішим за інші було Брунельдине, вона ще й сопіла уві сні, як іноді, коли говорила; втім, нелегко було визначити, де перебувають усі вони зокрема, кімната аж повнилася клекотом їхнього дихання. Щойно трохи обстеживши оточення, Карл подумав про себе і дуже злякався, бо навіть якщо почувався геть зігнутим і скуленим від болю, то все-таки ніяк не думав, що міг зазнати важких кривавих поранень. Але тепер відчував на голові якийсь тягар, а все обличчя, шия, груди під сорочкою були вогкі, ніби від крові. Йому треба на світло, щоб докладно з'ясувати свій стан, можливо, з нього зробили каліку, тоді вже Делямарш залюбки його відпустить, але що ж тоді Карлові робити, тоді в нього вже справді не залишилося жодної надії. Йому пригадався парубійко з поїдженим носом у брамі, і він на мить опустив лице в долоні.
А тоді мимохіть повернувся до дверей і обережно поповз навкарачки. Незабаром намацав пучками пальців чийсь чобіт, а далі й ногу. То був Робінсон, хто ж іще міг спати в чоботях? Йому наказали лягти впоперек дверей, щоб унеможливити Карлові втечу. Але ж хіба вони не бачили, в якому Карл стані? Поки що він навіть не думав про втечу, просто хотів добутися на світло. Тож якщо він не може вийти через двері, йому треба на балкон.
Стіл стояв, вочевидь, на якомусь зовсім іншому місці, ніж увечері, а канапа, до якої Карл наближався, зрозуміло, вкрай обережно, несподівано виявилася порожня, натомість посеред кімнати він наштовхнувся на намощені високою копицею, хоч і щільно позбивані лахи, ковдри, портьєри, подушки та килими. Спершу він подумав, що то лише невеличка купка, подібна до тієї, яку він увечері виявив на канапі та яка потім скотилася на підлогу, але, повзучи далі, помітив, на свій превеликий подив, що там цих речей на цілий віз, мабуть, їх витягли на ніч із шаф, де переховували за дня. Він обповз купу навкруг і невдовзі виявив, що все це було чимось на кшталт ложа, на якому високо вгорі, як він переконався обережним намацуванням, спочивали Де-лямарш і Брунельда.
Отож тепер він знав, де всі сплять, і поспішив вийти на балкон. Там, де він, потойбіч завіси, швидко підвівся, був якийсь зовсім інший світ. Він кілька разів пройшовся балконом у цьому свіжому нічному повітрі, в повному сяйві місяця. Він подивився на вулицю, вона була геть тиха, з корчми ще долинала музика, але притлумлено, перед дверима якийсь чоловік замітав тротуар, у завулку, де ввечері, серед дикого загального гамору годі було вирізнити крики кандидата з-поміж тисяч інших голосів, тепер виразно чулося лише шкрябання мітли об брук.
Совання столу на сусідньому балконі привернуло Карлову увагу, і справді: там хтось сидів і вчився. То був молодий чоловік із маленькою клинцюватою борідкою, яку він під час читання, що його супроводжував швидкими рухами губів, невпинно теребив. Він сидів обличчям до Карла за маленьким заставленим книжками столиком, жарівку зняв зі стіни, закріпив між двома великими книжками, тож увесь був освітлений її яскравим світлом.
"Доброго вечора", — сказав Карл, позаяк йому здалося, що молодий чоловік на нього зиркнув.
Та, мабуть, він помилився, бо молодий чоловік, здавалося, взагалі ще його не помітив, щойно тепер він прикрив очі долонею, захищаючись від світла і дивлячись, хто ж то там раптом вітається, а тоді, оскільки й досі нічого не бачив, підніс жарівку догори, щоб освітити нею і сусідній балкон.
"Доброго вечора", — сказав нарешті й він, якусь мить суворо дивився на балкон навпроти, а тоді додав: "І що далі?"
"Я Вам заважаю?" — спитав Карл.
"Звісно, звісно", — сказав чоловік, повертаючи жарівку на попереднє місце.
Цими словами він відхилив будь-яку можливість зближення, але Карл усе одно не відходив із кутка балкона, звідки було до чоловіка найближче. Безмовно спостерігав він, як чоловік читає свою книжку, перегортає сторінки, час від часу шукає щось в іншій книжці, яку блискавично хапав, і часто щось занотовує в зошиті, дивовижно глибоко занурюючи в нього лице.
Мабуть, цей чоловік студент? Виглядало цілком на те, що він вчиться. Не набагато інакше — відтоді минуло вже багато часу — і Карл сидів колись удома, за батьківським столом і писав свої завдання, в той час як батько читав газету чи робив якісь записи або залагоджував листування для одного об'єднання, а мати, зайнята шитвом, високо витягала з тканини нитку. Щоби не обтяжувати батька, Карл клав на стіл тільки зошит і письмове приладдя, а потрібні книжки розкладав на стільцях праворуч і ліворуч від себе. Як там було тихо! Як рідко заходили до тієї кімнати сторонні! Ще дитиною Карл дуже любив дивитися, як мама увечері замикає на ключ двері до помешкання. Вона навіть не здогадується, що її Карл дійшов до того, що ножами намагається виламати чужі двері.