Вони йшли довгим вузьким коридором, вимощеним темним гладеньким камінням. Вряди-годи то справа, то зліва відкривалися сходові марші чи прозирали інші коридори. Дорослі майже не траплялися, лиш діти бавилися на порожніх сходах. Коло одного поруччя стояла маленька дівчинка і плакала так, що все її лице аж блищало від сліз. Щойно вона помітила Делямарша, як, хапаючи роззявленим ротом повітря, кинулася навтьоки догори сходами і заспокоїлася аж високо нагорі, після того як, раз по раз озираючись, пересвідчилася, що ніхто за нею не женеться і гнатися не збирається. "Як я біг до Тебе, то збив її з ніг", — реготнув Делямарш і пригрозив їй кулаком, від чого вона, репетуючи, побігла далі.
Та й подвір'я, крізь які вони проходили, були майже цілком покинуті. Лиш подекуди якийсь крамничний служник пхав перед собою двоколісну тачку, якась жінка набирала з помпи воду, листоноша неквапним кроком перетинав подвір'я, якийсь дідок із сивими вусами сидів, закинувши ногу на ногу, перед заскленими дверима й курив люльку, перед якоюсь крамницею вивантажували ящики, бездіяльні коні байдуже крутили головами, якийсь чоловік у робочому халаті й із паперами в руках наглядав за всією працею, в якомусь бюрі сидів при відкритому вікні службовець, він відвернувся від своєї конторки і задумливо визирнув, якраз коли проходили Карл із Делямаршем.
"Спокійнішої місцини годі собі й бажати, — сказав Делямарш. — Вечорами кілька годин сильний гамір, але за дня все тихо-мирно". Карл кивнув, тутешній спокій здався йому аж надмірним. "Та я й не міг би мешкати деінде, — сказав Делямарш, — бо Брунельда не зносить абсолютно ніякого галасу. Знаєш Брунельду? Що ж, зараз побачиш. У кожному разі, раджу Тобі поводитися якомога тихіше".
Коли вони підійшли до сходів, які вели до Делямаршевого помешкання, виявилося, що автомобіль уже поїхав, а парубок із поїдженим носом доповів, анітрохи не дивуючись Карловому поверненню, що виніс Робінсона нагору. Делямарш просто недбало кивнув йому, ніби служникові, який виконав самоочевидний обов'язок, і потягнув Карла, що, задивившись на сонячну вулицю, сповільнив крок, за собою на сходи. "Зараз уже будемо нагорі", — декілька разів повторював Делямарш, але його пророцтво все ніяк не збувалося, знову й знову за одними сходами під ледь непомітним кутом відкривалися інші. Раз Карл навіть зупинився, власне кажучи, навіть не від утоми, а від беззахисности перед такою тривалістю сходів. "Так-так, помешкання дуже високо, — сказав Делямарш, коли вони знову рушили, — але й у цьому є свої переваги. Рідко виходиш, увесь день походжаєш собі в халаті, нам тут дуже навіть затишно. Та й добирається рідко хто на таку висоту". "Та й хто би то мав добиратися", — подумав собі Карл.
Нарешті на якомусь сходовому майданчику, перед зачиненими дверима з'явився Робінсон — прийшли. А сходи навіть тут іще не закінчувалися, а вели кудись у напівтемряву, і ніщо не вказувало на те, що вони незабаром мають закінчитися. "Так я собі й думав, — сказав Робінсон тихенько, ніби йому досі дошкуляли болі, — Делямарш веде його! Росмане, чим би Ти був без Делямарша!" Робінсон стояв у спідній білизні, кутаючись, наскільки було можливо, в куценьку ковдру, яку дали йому з собою в готелі "Окциденталь", незрозуміло було, чому він не заходить до помешкання, замість виставляти себе на посміховисько перед людьми, що могли тут проходити. "Вона спить?" — спитав Делямарш. "Здається, ні, — сказав Робінсон, — та все одно я вирішив ліпше зачекати, поки прийдеш Ти". "Треба спочатку поглянути, чи вона не спить", — сказав Делямарш, нахиляючись до замкової шпарки. Довго порозглядавшись, у різний спосіб нахиливши голову, він підвівся і сказав: "її не видно як слід, жалюзі опущені. Вона сидить на канапі, можливо, й спить". "А що, вона хвора?" — спитав Карл, бо Делямарш стояв із таким виглядом, наче чекав якоїсь ради. Але тепер гостро перепитав: "Хвора?" "Він же її не знає", — сказав Робінсон замирливо.
Кількома дверима далі в коридор вийшли якісь дві жінки, вони витирали руки об фартухи, дивилися на Делямарша з Робінсоном і, здається, говорили про них. Із дверей вискочила ще якась зовсім молодесенька дівчинка з блискучим білявим волоссям і прошмигнула між жінок, повиснувши в них на руках.
"От огидні бабиська, — сказав Делямарш тихо, та, вочевидь, тільки з огляду на Брунельдин сон, — надалі я такого не потерплю, заявлю на них у поліцію і матиму святий спокій на роки. Не дивись", — засичав він на Карла, який не бачив нічого злого в тому, аби дивитися собі на жінок, раз уже доводиться в коридорі чекати, заки прокинеться Брунельда. І Карл роздратовано похитав головою, мовляв, не збирається він дослухатися до Делямаршевих пересторог, і вже збирався, щоби підкреслити це, рушити до жінок, коли Робінсон зі словами: "Росмане, стережися", — схопив його за рукав, а Делямарш, подратований уже Карлом, так розлютився на голосний сміх, яким залилася дівчинка, що, вимахуючи руками й ногами, кинувся до жінок, що позникали кожна в своїх дверях, ніби їх вітром здуло. "Ось так мені часто доводиться розчищати тут проходи, — сказав Делямарш, повертаючись неквапним кроком; але тут пригадав собі Карлів спротив і сказав: "Зате від Тебе я сподіваюся цілком іншої поведінки, інакше нічого доброго Тебе не чекає".
Тут із кімнати запитально, з м'якою і кволою інтонацією погукав якийсь голос: "Делямарш?" "Так, — відізвався Делямарш, радісно дивлячись на двері, — нам можна увійти?" "О, так", — долинуло з кімнати, і Делямарш, ще встигнувши кинути погляд на тих двох за спиною, повільно відчинив двері.
Вони вступили в цілковиту темряву. Завіса на балконних дверях — вікон тут просто не було — була спущена аж до підлоги й пропускала обмаль світла, до того ж до затемнення дуже докладалася і захаращеність кімнати меблями і порозвішуваним скрізь одягом. Повітря було сперте, тут просто-таки тхнуло порохами, що назбиралися в кутках, либонь, недосяжними для жодної руки. Перше, що Карл помітив, увійшовши, були три шафи, виставлені тісним рядочком.
На канапі лежала жінка, яка перед тим дивилася з балкона. її червона сукня внизу трохи задерлася і звисала тепер довгим краєчком аж на підлогу, ноги виднілися мало не до колін, на ній були грубі білі вовняні панчохи, взуття не було. "Але ж і спека, Делямарше", — сказала вона, відвернула лице від стіни, недбало простягнула руку Делямаршеві, яку той узяв і поцілував. Карлові було видно тільки її подвійне підборіддя, що перекочувалося при кожному оберті голови. "Може, розпорядитися підняти завісу?" — спитав Делямарш. "Тільки не це, — сказала вона, не розплющуючи очей і ніби розпачливо, — тоді буде ще гірше". Карл підійшов до ніг канапи, аби як слід роздивитися цю жінку, його дивували її нарікання, бо спека не була аж така надзвичайна. "Зачекай, я облаштую Тебе трохи зручніше, — боязко сказав Делямарш, розстебнув декілька ґудзиків під шиєю і розгорнув сукню, так що показалися шия та вершечки грудей і визирнув ніжний, жовтавий мереживний крайчик сорочки. "Хто це такий? — зненацька сказала жінка, показуючи пальцем на Карла. — Чого він так витріщився на мене?" "Дочекайся, заки знадобишся", — сказав Делямарш, відштовхуючи Карла, а жінку заспокоїв словами: "Це просто хлопець, якого я привів Тобі на прислугу". "Нікого мені не потрібно, — закричала вона, — чого Ти приводиш мені до помешкання чужих людей?" "Але ж Ти увесь час хотіла ще одного прислужника", — сказав Делямарш і клякнув; на канапі, попри всю її ширину, вже не було місця. "Ах, Делямарше, — сказала вона, — Ти ніяк не хочеш мене зрозуміти". "Ну, тоді я й справді Тебе не розумію", — сказав Делямарш і взяв її лице в долоні. "Але ж нічого не сталося, якщо Ти захочеш, він негайно піде звідси". "Раз він уже тут, нехай залишається", — сказала вона, мить подумавши, і Карл у своїй втомі був такий вдячний їй за ці, мабуть, не надто привітні слова, що, все ще подумки на тих безконечних сходах, якими йому, можливо, зараз знову доведеться сходити, переступив через Робінсона, що мирно спав на своїй ковдрі, і, незважаючи на Делямаршеве розлючене вимахування руками, сказав: "У кожному разі, дякую Вам за те, що дозволили ще трохи залишитися. Я не спав уже, мабуть, зо двадцять чотири години, а при цьому досить напрацювався і чимало всякого пережив. Я страшенно втомлений. Навіть не знаю, де я. Та коли кілька годин посплю, можете без зайвих балачок мене відіслати, і я радо піду". "Ти взагалі можеш тут залишитися, — сказала жінка і додала іронічно: — Місця в нас, як бачиш, досхочу". "Тож Тобі доведеться піти, — сказав Делямарш, — Ти нам не потрібен". "Ні, хай залишається", — сказалажінка споважнілим тоном. І Делямарш сказав Карлові, наче виконуючи її побажання: "Ляж кудись". "Може лягти на портьєри, але хай зніме чоботи, аби не подер". Делямарш вказав Карлові на місце, яке вона мала на гадці. Між дверима і трьома шафами було звалено велику купу найрізноманітніших віконних портьєр. Якби їх усі рівненько поскладати, найтяжчі на сам спід, легші зверху, і нарешті повитягати різні позастромлювані в ту купу дошки і дерев'яні кола, з цього вийшло би стерпне ложе, а так то була лише колихка і ковзка маса, на яку Карл все одно вмлівіч уклався, бо для якихось особливих приготувань до сну був надто втомлений, та й, з огляду на господарів, змушений якомога менше вовтузитися.