"Ім'я", — спитав він, запихаючи палицю під пахву й поволі видобуваючи якусь книгу. Тепер Карл уперше уважно до нього придивився, то був кремезний чоловік, але вже майже зовсім сивий. "Карл Росман", — сказав він. "Росман", — повторив поліцай, безсумнівно, лише тому, що був статечний і докладний чоловік, але Карл, що, по суті, вперше зіткнувся з американськими службами, добачив у цьому повторюванні ознаки певної підозріливости. Та й справді, не виглядала його справа аж так добре, бо навіть Робінсон, поза тим так перейнятий власними клопотами, безгучними та відчайдушними жестами благав Делямарша прийти нарешті Карлові на допомогу. Та Делямарш відкидав ці заклики, гарячково трусив головою і бездіяльно, запхавши руки в свої завеликі кишені, на все це споглядав. Парубок на наріжнику пояснював жінці, що якраз вийшла з брами, суть справи від самого початку. Діти півколом стояли перед Карлом, раз по раз задираючи голови до поліцая.
"А покажи-но посвідку особи", — сказав поліцай. Звісно, це запитання було простою формальністю, бо якщо на людині нема сурдута, то й багато документів вона при собі не внесе. Тим-то Карл мовчав, щоби ліпше докладніше відповісти на наступне питання, затушовуючи в такий спосіб відсутність посвідки особи. Проте наступне питання було: "Отже, в Тебе немає посвідки?", — і Карлові довелося відповісти: "При собі немає". "Це зле", — сказав поліцай, задумливо роззирнувся і потарабанив двома пальцями по палітурці своєї книжки. "А в Тебе є якийсь зарібок?" — спитав він нарешті. "Я був ліфтярем", — сказав Карл. "Ти був ліфтярем, тобто вже не є, і з чого живеш тепер?" "Тепер я пошукаю собі нової роботи". "Тебе що, тільки-но звільнили?" "Так, годину тому". "Раптово?" "Так", — сказав Карл, піднімаючи на знак вибачення руку. Всю цю історію він тут розповісти не міг, а навіть якби це й було можливо, все одно здавалося безнадійним відвернути кривду, що нависла, розповіддю про кривду, якої він уже зазнав. І якщо вже йому не вдалося обстояти справедливість перед добротою надкухарки та кмітливістю надкельнера, то чого тоді сподіватися від цього вуличного товариства?
"І Тебе звільнили отак, без сурдута?" — спитав поліцай. "Ну, так", — сказав Карл, тобто й в Америці урядники мали манеру запитувати про те, що і так на власні очі бачили. (Як же назлостився його батько, роздобуваючи подорожній паспорт, через безглузді запитання в різних установах!) У Карла з'явилося непереборне бажання втекти, кудись заховатися, аби тільки не чути ніяких розпитувань. Але тут поліцай поставив саме те запитання, якого Карл найбільше боявся і в тривожному очікуванні якого досі поводився, мабуть, нерозважливіше, ніж слід: "І в якому ж готелі Ти працював?" Карл похнюпився і не відповідав, на це запитання він аж ніяк не хотів відповідати. Бо не сміло статися так, щоб він, у супроводі поліцая, знову повернувся в готель "Окциденталь", щоби там знову відбувалися допити, на які викличуть друзів і недругів, щоб надкухарка остаточно втратила й так уже дуже захитану довіру до нього, аби вона, переконана, що він у пансіонаті "Бренер", знову побачила його, схопленого поліцією, в самій сорочці, без її візитівки, в той час як надкельнер, мабуть, лише з розумінням киватиме, натомість надпортьє говоритиме про десницю Господню, яка нарешті наздогнала цього покидька. "Він працював у готелі "Окциденталь"", — сказав Делямарш, підступаючи до поліцая. "Ні, — закричав Карл, тупнувши ногою, — неправда". Делямарш зиркнув на нього, глузливо розтягнувши уста, немов збираючись розповісти ще й не таке. Серед дітей несподіваний Карлів вибух спричинив неабияке пожвавлення, вони перемістилися ближче до Делямарша, щоб звідти зручніше спостерігати за Карлом. Робінсон повністю висунув голову з вікна і від напруги поводився цілком спокійно; поодинокі кліпання очима були єдиним його рухом. Парубок у брамі аж сплеснув руками від утіхи, жінка стусонула його ліктем, аби вгамувався. В носіїв саме почалася перерва на сніданок, усі вони повиходили з великими горнятами кави, яку помішували рогаликами. Декотрі вмостилися на тротуар, усі голосно сьорбали.
"Здається, Ви знаєте цього хлопця", — спитав поліцай Делямарша. "Навіть краще, ніж мені хотілося би, — сказав той. — Свого часу я зробив йому багато добра, але він дуже кепсько за нього віддячив, що Ви, навіть по цьому короткому допиті, який йому влаштували, легко зрозумієте". "Так, — сказав поліцай, — здається, він затятий хлопець". "Саме так, — сказав Делямарш, — але це ще не найгірша його властивість". "Он як?" — сказав поліцай. "Так, — сказав Делямарш, що поволі розпалювався, і від рухів руками в кишенях лопотів увесь халат, — він неабиякий пройдисвіт. Ми з цим приятелем у машині випадково підібрали його в страшних злиднях, тоді він зеленого поняття не мав про американське життя, щойно приїхав із Европи, де теж нікому не був потрібен, і тільки ми волочили його за собою, ділилися всім, усе розтлумачували, хотіли знайти йому посаду, думали, всупереч усім ознакам, що промовляли проти, ще зробити з нього таку-сяку людину, коли однієї ночі він зник, просто втік, і то за таких обставин, про які я ліпше нічого не говоритиму. Було таке чи ні?" — сказав Делямарш нарешті й сіпнув Карла за рукав. "Гей, діти, ану назад", — крикнув поліцай, бо ті підійшли так близько, що Делямарш мало не перечепився об котрогось. Тим часом і носії, що досі недооцінювали цікавости цього допиту, нашорошили вуха, зібравшись тісним півколом позаду Карла, якому годі тепер було ступити навіть крок назад, до того ж йому постійно стояв у вухах безлад їхніх голосів, що радше торохтіли, а не говорили якоюсь геть незрозумілою, мабуть, пересипаною слов'янськими виразами англійською.
"Дякую за довідку, — сказав поліцай, салютуючи Делямаршеві. — Я неодмінно заберу його й віддам у готель "Окциденталь"". Але Делямарш сказав: "Чи міг би я звернутися до Вас із проханням наразі передати хлопця мені, в нас із ним іще залишилися певні порахунки. Зобов'язуюся сам доправити його до готелю". "Цього я зробити не можу", — сказав поліцай. Делямарш сказав: "Ось моя візитівка" — і простягнув картку. Поліцай подивився на неї з визнанням, але сказав, довірливо всміхаючись: "Ні-ні, навіть не просіть".