6. Справа Робінсона
Нараз хтось поплескав його по плечу. Карл, подумавши, природно, що то гість, притьмом сховав яблуко до кишені й прожогом кинувся, ледве що глянувши на того чоловіка, до ліфта. Та зненацька чоловік сказав: "Доброго вечора, пане Росман. Це я, Робінсон". "Але ж Ви й змінилися", — сказав Карл, похитуючи головою. "Так, мені добре ведеться", — сказав Робінсон, зиркнувши вниз, на свій одяг, що, може, й складався з доволі вишуканих речей, але так недоладно дібраних, що виглядав просто-таки жалюгідно. Найбільше впадала у вічі, вочевидь, уперше одягнена біла камізелька, прикрашена чотирма маленькими кишеньками з чорними облямівками, на яку Робінсон намагався звернути Карлову увагу, випнувши груди. "Дорога у Вас одежина", — сказав Карл, мимохіть пригадуючи собі своє гарне, просте вбрання, якого не посоромився би й Ренель і яке продали два його паскудники-побратими. "Так, — сказав Робінсон, — щодня купую щось новеньке. Як Вам моя камізелька?" "Дуже навіть гарна", — сказав Карл. "Але це не справжні кишені, просто зроблено так", — сказав Робінсон, хапаючи Карла за руку, щоби той і сам пересвідчився. Але Карл відсахнувся, бо в Робінсона з рота страхітливо відгонило горілкою. "Знову багато п'єте", — сказав Карл, відступаючи до поруччя. "Ні, — сказав Робінсон, — не багато". І додав, цілком суперечачи недавній своїй вдоволеності: "А що ще робити людині на цьому світі".
Розмову перервав один виїзд ліфтом, а щойно Карл з'їхав донизу, як надійшов телефонний дзвінок, що наказував Карлові покликати готельного лікаря, бо якась дама на сьомому поверсі знепритомніла. Дорогою до лікаря Карл потай надіявся, що Робінсон тим часом піде собі, бо не хотів, аби його з ним бачили, і, пам'ятаючи Терезині слова, навіть чути не бажав про Делямарша. Проте Робінсон усе ще чекав із закляклою поставою п'яного як чіп, повз них саме пройшов якийсь вищий готельний урядник у чорному сурдуті й циліндрі, не звернувши, здається, на Робінсона особливої уваги. "Росмане, а не хочете якось зазирнути до нас, ми дуже навіть гарно влаштувалися", — сказав Робінсон, звабливо зиркаючи на Карла. "Хто мене запрошує, Ви чи Делямарш?" — спитав Карл. "Я і Делямарш. У цьому ми заодно", — сказав Робінсон. "Ну, тоді я скажу Вам, а Ви, будь ласка, перекажіть Делямаршеві: наше прощання, якби у когось іще залишалися якісь сумніви, було остаточним. Ви двоє вчинили мені більше кривди, ніж усі решта, разом узяті. Може, ви втовкли собі в голову, що й далі можете мене турбувати?" "Але ж ми Ваші побратими, — сказав Робінсон, і в нього виступили огидні п'яні сльози. — Делямарш просить переказати Вам, що відшкодує за все колишнє. Тепер ми мешкаємо з Брунельдою, прекрасною співачкою". І, наче на продовження цих слів, він уже збирався високим голосом затягнути якусь пісню, але Карл цитьнув на нього: "Ану, негайно замовкніть, Ви що, забули, де Ви?" "Росмане, — сказав Робінсон, що стримався тільки зі співом, — я ж Ваш побратим, кажіть, що хочете. А тепер у Вас таке гарне становище, чи не могли би Ви трішечки підсобити мені грішми". "Та Ви їх просто проп'єте, — сказав Карл, — навіть із кишені у Вас стирчить пляшка горілки, до якої Ви, заки мене не було, звичайно, добряче прикладалися, бо на початку ж іще були доволі притомні". "Це просто для підкріплення, коли я в дорозі", — сказав Робінсон, виправдовуючись. "Не моя справа вчити вас розуму", — сказав Карл. "А гроші!" — сказав Робінсон із виряченими очима. "Це ж Ви від Делямарша дістали завдання роздобути гроші. Гаразд, я дам Вам грошей, та лише за умови, що Ви негайно підете звідси й ніколи більше не навідуватиметеся до мене. Хочете щось повідомити — пишіть. Карлові Рос-ману, ліфтяреві, готель "Окциденталь", цього вистачить. Але сюди, я повторюю, сюди не смійте до мене приходити. Тут я на службі й не маю часу на відвідини. То що, візьмете гроші за такої умови?" — спитав Карл, сягаючи до кишеньки камізельки, бо був сповнений рішучости пожертвувати весь наливок сьогоднішньої ночі. Робінсон просто кивнув на це запитання і важко засопів. Карл хибно це потлумачив і перепитав: "Так чи ні?"
Тоді Робінсон жестом прикликав його до себе і прошепотів поміж ковтальних рухів, надто аж виразних: "Росмане, мені дуже зле". "До дідька", — вирвалося в Карла, двома руками він потяг його до поруччя.
Тут-таки з Робінсонового рота линуло, просто в прогалину між сходами. В перервах, які час від часу давала йому нудота, він наосліп норовив дотягтися до Карла. "Ви справді хороший хлопець", — казав він тоді або ж: "Уже перестає", — що було далеко від правди, або ж: "От псяюхи! Чого вони там намішали!". Від тривоги й огиди Карл не витримав і почав ходити взад-вперед. Так, тут у закапелку біля ліфта Робінсон був не дуже на видноті, але якби його хтось таки помітив, один із тих нервових багатіїв, що тільки й чекають нагоди поскаржитися на щось готельному урядникові, який мчить до них, збиваючись із ніг, а потім влаштує страшну помсту всьому персоналу, або коли прошмигне один із тих готельних детективів, які постійно міняються і яких, крім дирекції, ніхто не знає, а тому й підозрюють у кожному, хто пильно гляне, можливо, просто через короткозорість. Або внизу: вистачало комусь із ресторану, що не зачинявся всеньку ніч, піти по щось до комори, з подивом виявити оте неподобство в світляному колодязі й запитати Карла телефоном, що там таке нагорі, на милість Божу, коїться. Хіба зміг би тоді Карл приховати Робінсонову присутність? А якби навіть і так, то чи не став би Робінсон у своїх глупоті й розпачі, замість перепросити за все, покликатися саме на Карла? І хіба тоді Карла негайно не звільнили би, бо трапилося нечуване: ліфтяр, цей найнижчий і найпослідущіший службовець у велетенській драбині службових чинів, дозволив своєму приятелеві закаляти готель, налякати чи навіть відлякати гостей? Чи можна стерпіти ліфтяра, що має таких друзів, які до того ж відвідують його в робочий час? Чи не виглядало би воно на те, що і сам ліфтяр п'яниця або, крий Боже, іще щось гірше, бо ж сам собою напрошувався висновок, що він так довго частував своїх друзяк готельними припасами, заки вони в першому-ліпшому місці цього вкрай чистого готелю взялися виробляти такі неподобства, як оце щойно Робінсон? І чому тоді такому хлопчині обмежуватися крадіжкою харчів, коли від можливостей цупити — за відомого недбальства гостей, повсюдно відкритих шаф, порозкладаних скрізь на столах ласощів, відчинених скриньок, абияк пожбурених ключів — тут аж роїться?