Він саме вже потягувався після ретельного вмивання всього тіла, що його, з огляду на сусідку, намагався здійснити якомога тихіше, в передчутті солодкого сну на своїй канапі, коли йому здалося, що він чує тихенький стук у двері. Неможливо було відразу зрозуміти, в які саме, зрештою, то міг бути і якийсь випадковий звук. Та й повторився він не відразу, і Карл уже майже спав, коли він почувся знову. Але тепер уже не було сумнівів, що то таки стук і що він долинає з боку дверей машиністки. Карл навшпиньки підбіг до дверей і запитав так тихо, що якби поряд таки спали, він нікого не збудив би: "Вам чогось треба?" Негайно і так само тихо пролунала відповідь: "Відчиніть, будь ласка! Ключ стирчить із Вашого боку". "Прошу дуже, — сказав Карл, — але наперед я мушу вдягтися". Настала невеличка павза, а тоді почулося: "Це зайве. Відчиніть і вкладайтеся до ліжка, я трошки зачекаю". "Гаразд", — сказав Карл і до всього ще й увімкнув електричне світло. "Я вже лежу", — сказав він ледь голосніше. І тоді зі своєї темної кімнати увійшла маленька машиністка, одягнена так самісінько, як і внизу, в бюрі, мабуть, вона навіть не думала вкладатися спати.
"Ласкаво перепрошую, — сказала вона, ледь нахилившись над Карловим ліжком, — і, будь ласка, не розповідайте нікому. Я не перешкоджатиму довго, знаю, що Ви неймовірно втомлені". "Нічого страшного, — сказав Карл, — але, мабуть, мені таки краще було вбратися". Йому доводилося лежати виструнчившись, аби накритися аж по шию, бо в нього не було нічної сорочки. "Я лиш на хвильку, — сказала вона, шукаючи крісла, — можна сісти ближче до канапи?" Карл кивнув. Вона підсунулася так близько, що Карлові довелося відсунутися аж до стіни, щоб її бачити. У неї було кругле, правильне обличчя, ось тільки чоло якесь надзвичайно високе, та, можливо, тільки внаслідок зачіски, яка не надто їй пасувала. Вбрання її було дуже чисте й охайне. В лівій руці вона жмакала хусточку.
"Ви тут надовго?" — спитала вона. "Ще невідомо остаточно, — відповів Карл, — але гадаю, залишуся". "Це було би дуже добре, — сказала вона, витираючи хусточкою лице, — бо мені тут так самотньо". "Це дивує мене, — сказав Карл, — адже пані надкухарка така прихильна до Вас. Вона обходиться з Вами зовсім не як із найманою працівницею. Я вже думав, може, ви рідня". "О, ні, — сказала вона, — мене звати Тереза Берхтольд, я з Померанії". Карл і собі відрекомендувався. На це вона вперше подивилася на нього, повністю повернувшись обличчям, так наче, назвавши ім'я, він став трохи чужіший. Вони хвильку помовчали. А тоді вона сказала: "Тільки не подумайте, що я невдячна.
Без пані надкухарки мої справи були би незрівнянно гірші. Раніше я працювала в кухні цього готелю, і наді мною вже нависла велика небезпека звільнення, бо я не могла впоратися з важкою роботою. Вимоги тут дуже суворі. Місяць тому одна дівчина з кухні зомліла від самої перевтоми, чотирнадцять днів пролежала в лікарні. А я не надто дужа, колись мені довелося багато вистраждати, і тому я трохи відстаю в розвитку, Ви ж, мабуть, ніколи б і не сказали, що мені вже вісімнадцять. Але тепер я потрохи міцнішаю". "Служба тут і справді, мабуть, нелегка, — сказав Карл. — Внизу я бачив щойно одного хлопця-ліфтяра, він спав стоячи". "І це при тому, що ліфтярам іще найліпше, — сказала вона, — вони добре заробляють на напивках, та й, зрештою, далеко не так гарують, як люди в кухні. Але мені справді просто пощастило, якось пані надкухарці знадобилася дівчина, щоби укладала серветки на бенкет, послали по нас, дівчат із кухні, тут таких зо п'ятдесят, я якраз підвернулася під руку, і вона була мною дуже вдоволена, бо я завжди зналася на укладанні серветок. Ну, й відтоді вона завжди тримала мене десь поблизу себе і поступово вишколила мене на секретарку. При цьому я дуже багато навчилася". "А хіба тут аж так багато писанини? " — спитав Карл. "О, дуже навіть багато, — відповіла вона, — Ви, мабуть, і уявити собі не годні. Ви ж бачили, сьогодні я працювала до пів на дванадцяту, а нині цілком звичайний день. Щоправда, пишу я не весь час, бо маю також робити чимало закупів у місті". "Як же воно називається, це місто?" — спитав Карл. "Як, Ви не знаєте? — сказала вона. — Рамзес". "І велике це місто?" — спитав Карл. "Дуже велике, — відповіла вона, — я не надто люблю туди ходити. Але, може, Ви справді вже хочете спати?" "Ні-ні, — сказав Карл, — я ж навіть не довідався, навіщо Ви прийшли". "Бо мені ні з ким поговорити. Не хочу нікого розжалоблювати, але коли й справді нема нікогісінько, то я щаслива вже, коли хтось вислухає.
Я ж побачила Вас іще внизу, в залі, якраз зайшла по пані надкухарку, коли вона заводила Вас до комори". "Жахлива ця зала", — сказав Карл. "Я вже навіть не помічаю цього, — відповіла вона. — Але я тільки хотіла сказати, що пані надкухарка така прихильна до мене, як була тільки моя покійна матуся. Та все ж у нашому становищі надто велика різниця, щоби я могла отак собі вільно з нею розбалакувати. Раніше в мене були добрі приятельки серед кухарок, але їх уже давно немає, а нових я майже не знаю. Врешті, іноді мені здається, що теперішня робота втомлює мене навіть більше, ніж попередня, а я її навіть близько так добре не виконую, як ту, і що пані надкухарка тримає мене на цій посаді лише зі співчуття. Бо ж, зрештою, щоби стати секретаркою, і справді треба мати ліпшу освіту. Гріх так казати, але часто я просто боюся збожеволіти. На милість Божу, — сказала вона раптом набагато швидше, вхопивши при цьому Карла за плече, позаяк він тримав руки під ковдрою, — тільки не кажіть пані надкухарці ані слова, бо тоді я справді пропала. Якби, крім тих незручностей, які я створюю їй своєю працею, я ще й викликала в неї жаль, це було б уже занадто". "Зрозуміло, я нічого не скажу", — сказав Карл. "Тоді все гаразд, — сказала вона, — і залишайтеся. Я була би рада, якби Ви лишилися, і ми могли б, якщо Вас таке влаштовує, триматися разом. Я відчула довіру до Вас одразу, щойно побачивши. І все ж — подумайте-но тільки, яка я зла, — я боялася, як би пані надкухарка не зробила Вас своїм секретарем замість мене, а мене звільнила. І щойно посидівши отак на самоті, заки Ви були внизу, в бюрі, я зміркувала собі, що було б навіть дуже добре, якби Ви перебрали мою роботу, бо ж Ви, звісно, краще б із нею впоралися. А якщо би Вам не захотілося йти до міста на закупи, за мною залишили би цю роботу. Та поза тим на кухні я би придалася, звісно, значно більше, надто тому, що вже потрохи зміцніла". "Справу вже залагоджено, — сказав Карл, — я стану ліфтярем, а Ви залишитеся секретаркою. Та якщо Ви бодай якось натякнете пані надкухарці про Ваші плани, я розкажу їй решту з того, що Ви мені сьогодні розповіли, хоч би як прикро мені це було". Цей тон так схвилював Терезу, що вона впала навколішки коло ліжка і, ридаючи, заховала лице в постіль. "Я нічого їй не зраджу, — сказав Карл, — але ж і Ви нічого не кажіть". Тепер він уже не міг цілком ховатися під ковдрою, легенько погладив її руку, не знайшов їй нічого сказати, а тільки подумав собі, що життя тут не таке вже й солодке. Нарешті вона вгамувалася, принаймні настільки, що засоромилася свого плачу, вдячно поглянула на Карла й заходилася вмовляти, аби завтра він як слід виспався, і пообіцяла, якщо знайде час, зайти до нього коло восьмої і збудити. "Ви ж будите так вправно", — сказав Карл. "Так, щось я та й вмію", — сказала вона, на прощання провівши рукою по його ковдрі, й вибігла до своєї кімнати.