Не встиг він іще вийти, як уже знову зачув із зали той неослабний галас, до якого тепер домішувалися звуки духового оркестру. Він був радий, що йому не довелося виходити через залу. Тепер готель був яскраво освітлений на всіх своїх п'яти поверхах, ще й кидав широку смугу світла і на вулицю. А там досі, хоч уже не так безперервно, їздили автомобілі, ще швидше, ніж за дня, вони з'являлися здалеку, обмацували білим промінням своїх світел мощення вулиці, перетинали зі зблідлими фарами освітлену частину готелю і, знову спалахуючи, далі поспішали в темінь.
Карл застав побратимів уже занурених у глибокий сон, але ж його й довго не було. Він саме лаштувався апетитно порозкладати все принесене на папері, що його виявив у кошику, аби збудити побратимів, щойно коли все буде готово, як, на превеликий свій жах, побачив валізку, яку залишав замкненою і ключика від якої носив у кишені, цілковито розчахнутою, а половину її вмісту безладно порозкиданою в траві. "Ану, вставайте! — закричав він. — Спите собі, а тут тим часом побували злодії". "Хіба чогось бракує?" — спитав Делямарш. Робінсон, іще як слід не прокинувшись, уже потягся за пивом. "Не знаю, — кричав Карл, — але валізка відкрита. Що за недбальство вкладатися спати, залишивши валізку тут без нагляду". Делямарш і Робінсон засміялися, а перший сказав: "Наступного разу не відлучайтеся так надовго. Готель за десять кроків, а Вам на дорогу туди й назад знадобилося аж три години. Ми були голодні, думали, може, у Вашій валізці знайдеться щось попоїсти, і лоскотали замок, заки він відімкнувся. До речі, ми так нічого і не знайшли, і Ви можете спокійно собі спакувати все, як було". "Он як", — сказав Карл, витріщившись на кошик, що хутко порожнів, і прислухаючись до дивних звуків, із якими пив Робінсон, позаяк рідина спершу проникала глибоко в горлянку, а потім із чимось схожим на свист знову випорскувала назад, щоб лишень тоді великим виливом покотитися вглибину. "Ви вже доїли?" — запитав він, коли ті двоє на хвильку перевели подих. "А Ви хіба не попоїли в готелі?" — спитав Делямарш, якому здалося, ніби Карл претендує на свою пайку. "Якщо хочете їсти, покваптеся", — сказав Карл і підійшов до своєї валізки. "А він із примхами!" — сказав Делямарш Робінсонові. "Ніякі це не примхи, — сказав Карл. — Але хіба добре за моєї відсутности зламувати мою валізку і розкидати мої речі. Розумію, серед побратимів треба вміти й стерпіти, і я був готовий так і зробити, але це вже занадто. Я заночую в готелі й не піду ні в який Батерфорд. Хутенько доїдайте, я мушу віднести кошик". "Диви-диви, Робінсоне, ось як треба говорити, — сказав Делямарш. — Оце вона, вишукана мова. Німець німцем. Ти відразу застерігав мене від нього, але я, доброзичливий телепень, таки взяв його із собою. Ми обдарували його нашою довірою, тягали його весь день за собою, втратили через нього щонайменше пів дня, а тепер — тільки тому, що хтось у готелі поманив його — він зібрався розпрощатися з нами, просто взяти і розпрощатися. Але позаяк він несправжній німець, то робить це не відверто, а шукає приводу із валізкою, і позаяк він німець-грубіян, то не може піти, не принизивши нашої гідности й не обізвавши нас злодіяками, тільки тому, що ми дозволили собі невеличкий жарт із отою його валізкою". Карл, який пакував речі, сказав, не обертаючись: "Балакайте-балакайте собі на здоров'я, цим Ви лише полегшуєте мені рішення піти звідси. Я прекрасно знаю, що таке побратимство. В мене і в Европі були друзі, і жоден не може мені дорікнути, ніби я повівся супроти нього якось не так чи підступно. Звичайно, тепер наші зв'язки втратилися, але якщо мені ще колись судилося повернутися до Европи, всі зустрінуть мене приязно і негайно визнають у мені товариша. А Ви, Делямарше, і Ви, Робінсоне, я Вас мав зрадити, після того як, і цього я ніколи не збираюся приховувати, Ви були такі приязні й перейнялися мною, щоби роздобути мені місце учня в Батерфорді. Проте це щось інше. У Вас нічого нема за душею, але це аніскілечки не принижує Вас у моїх очах, зате Ви спокусилися на мій скромний пожиток, а тепер іще намагаєтеся принизити мене, цього я вже не потерплю. І після того, як Ви вломилися в мою валізку, Ви не маєте ані слова вибачення, а ще й обзиваєте мене, обзиваєте мій народ — і тим відбираєте в мене останню можливість залишитися з Вами. До речі, все це, по суті, не стосується Вас, Робінсоне. До Вашого характеру я маю один-єдиний закид, що Ви надто залежні від Делямарша". "Тепер ми бачимо, — сказав Делямарш, підступивши до Карла й легенько штовхнувши його в спину, аби привернути до себе увагу, — тепер ми бачимо, що Ви за один. Цілісінький день пленталися за мною, чіплялися мені за поли, наслідували кожен мій рух і сиділи тихо, як миша. А тепер, відчувши в готелі якусь підтримку, заводите тут гучні промови. Та Ви просто маленький хитрунець, і я не певен, чи ми це Вам так просто подаруємо. Чи не вимагатимемо з Вас учнівської платні за те, що Ви підгледіли в нас за день. Гей, Робінсоне, чуєш, він каже, ніби ми заздримо йому за його пожитки. Та один-єдиний день праці в Батерфорді — про Каліфорнію вже мовчу — і в нас більше, ніж Ви нам показали, а навіть від того, що Ви там ще ховаєте під підкладкою. Тож пильнуйте, що варнякаєте!" Карл підвівся з валізки і побачив, що тепер уже до нього наближається і досі ще заспаний, але трохи ожилий від пива Робінсон. "Якщо я залишуся тут надовше, — сказав Карл, — мене можуть підстерігати ще різні несподіванки. Здається, у вас з'явилася охота мене відлупцювати". "Кожен терпець колись уривається", — сказав Робінсон. "Ви ліпше помовчали би, Робінсоне, — сказав Карл, не спускаючи очей із Делямарша, — адже внутрішньо Ви визнаєте мою рацію, але назовні мусите бути заодно з Делямаршем". "Ви що, підкупити його заповзялися?" — спитав Делямарш. "Навіть і не думаю, — сказав Карл. — Я радий, що йду від вас, і з жодним більше не хочу мати нічого спільного. Одне лишень іще хочу сказати. Ви дорікнули мені, що в мене є гроші, які я від Вас сховав. За умови, що це правда, хіба не правильно було з мого боку зробити так супроти людей, яких я знаю всього кілька годин, та й хіба Вашою теперішньою поведінкою Ви не підтверджуєте правильність такого вчинку?" "Спокійно", — сказав Делямарш Робінсо-нові, хоча той і не ворухнувся. А тоді спитав Карла: "Як Ви вже такий безсоромно чесний, то зайдіть у цій чесності ще далі, поки ми отак стоїмо собі тут зручненько, і зізнайтеся, чому Вам так закортіло до готелю". Карлові довелося переступити через валізку, так близько приступив до нього Делямарш. Та Делямарш не розгубився, відсунув валізку набік, зробив крок уперед, наступивши при цьому на білу сорочку, що лежала в траві, і повторив своє запитання.