За цим розгляданням він незабаром виявив, що таки дуже втомлений, і йому ледве чи вдасться пересидіти ніч без сну. Фотографія випала в нього з рук, потім він поклав обличчя на фотографію, яка приємно холодила щоку, і з милим серцю відчуттям заснув.
Розбудило його лоскотання під пахвами. То француз дозволив собі таку фамільярність. Утім, ірландець уже теж стояв перед Карловим столом, і обидва розглядали його з не меншим зацікавленням, ніж Карл їх уночі. Карл здивувався, як їхнє вставання його не збудило; мабуть, вони зовсім не зі злого наміру ходили якось особливо тихо, бо він глибоко спав, до того ж одягання та й, вочевидь, миття не вимагало від них забагато зусиль.
Тепер вони вже привіталися як слід і з певними формальностями, і Карл довідався, що ці двоє — слюсарі-механіки, які вже довго не можуть знайти в Нью-Йорку праці й тому доволі-таки підупали. На доказ цього Робінсон розстібнув свого сурдута, і стало видно, що під ним нема сорочки, втім, це можна було зауважити вже за надто вільним комірцем, прикріпленим ззаду на сурдуті. Вони збиралися пішки вирушити в містечко Батерфорд, що лежало на віддалі двох денних переходів, де нібито були вільні робочі місця. Вони були не проти, щоби Карл пішов із ними, і пообіцяли йому, по-перше, час від часу нести його валізку і, по-друге, в разі, якщо й справді знайдуть роботу, роздобути йому місце учня, від чого, якщо тільки робота взагалі буде, немає нічого простішого. Не встиг Карл погодитися, як вони вже по-дружньому радили йому зняти це гарне вбрання, бо в пошуку праці воно йому тільки нашкодить. Саме в цьому домі, запевнили вони, він має прекрасну нагоду позбутися вбрання, бо покоївка займається ще й дрібною торгівлею. Вони допомогли Карлові, який іще остаточно не вирішив щодо вбрання, роздягнутися і кудись те вбрання понесли. Карл, полишений на самоті й іще трохи заспаний, поволі налягаючи свій старий дорожній одяг, дорікав собі, що продав отой інший, який у клопотанні про місце учня, може, й буде завадою, але в разі якоїсь кращої посади пішов би тільки на користь, а тому відчинив двері, щоб покликати отих двох назад, але зіштовхнувся з ними в дверях, а вони поклали на стіл пів долара виручки і мали при цьому такий радісний вираз обличчя, що ніхто нізащо не повірив би, що вони з того продажу не мали жодного хосену, і то чималенького.
До того ж не час було тепер це з'ясовувати, бо ввійшла та покоївка, така сама заспана, як і вночі, й виштовхала всіх трьох у коридор із поясненням, буцімто кімнату треба приготувати для наступних постояльців. Про це, звісно, не могло бути жодної мови, вона чинила так лише зі злости. Карлові, що саме збирався як слід повкладати свою валізу, довелося дивитися, як вона обіруч схопила його речі й пожбурила їх до валізки з такою силою, ніби то якісь тварюки, яких треба втихомирити. Обидва слюсарі, щоправда, взялися за неї, смикали її за спідницю, плескали по спині, але якщо цим вони сподівалися допомогти Карлові, то цей розрахунок виявився геть хибним. Захряснувши валізку, та жінка тицьнула її Карлові в руку, струсила слюсарів і погнала всіх трьох із кімнати, погрожуючи, що як вони не підуть, то не дістануть кави. Вона, вочевидь, зовсім забула, що Карл не від початку належав до товариства слюсарів, бо обходилася з ними як з однією бандою. Щоправда, слюсарі продали їй Карлове вбрання, підтвердивши тим певну спільність.
У коридорі їм довго довелося ходити вперед-на-зад, і особливо француз, який вчепився Карлові за руку, невпинно лаявся, погрожував господареві, хай той тільки наважиться показатися, збити його на землю, і, здавалося, готуючись втілити свої погрози, потирав міцно стиснуті кулаки. Нарешті прийшло якесь невинне мале хлоп'я, котрому довелося стати навшпиньки, подаючи французові кавник. На жаль, кавник був тільки один, і хлоп'яті ніяк не можна було втовкмачити, що бажано було би принести іще склянки. Отож пити можна було лише по черзі, і решта двоє стояли перед тим, хто пив, і чекали. Карлові не хотілося кави, але він не хотів образити інших, тож коли до нього дійшла черга, він бездіяльно стояв, піднісши кавника до уст.
На прощання ірландець пожбурив кавника на кам'яні плити, вони вийшли, ніким не завважені, з дому і вступили в густий, жовтавий ранковий туман. Вони мовчки крокували рядочком краєм дороги, Карлові довелося нести валізку, інші підмінять його, мабуть, аж на його прохання; вряди-годи з туману виринав якийсь автомобіль, і ті троє повертали голови до здебільшого велетенських машин, таких показних у своїй будові й таких короткочасних у появі, що бракувало часу розгледіти бодай тих, хто сидів усередині. Трохи згодом посунули цілі колони вантажних перевезень із харчами до Нью-Йорка, які так невпинно пересувалися на всю ширину п'яти дорожніх рядів, що нікому не вдалося би перейти на протилежний бік. Час від часу вулиця розширювалася до розміру площі, посеред якої на вежоподібному підвищенні походжав поліцай, щоби звідти все як слід бачити і врегульовувати своєю паличкою рух на головній дорозі, а також рух із бічних вуличок, що в нього вливався і далі тік, залишаючись без нагляду до наступної площі й наступного поліцая, зате мовчазні та уважні фірмани і водії добровільно утримували його в належному порядку. І саме з цього-от загального спокою Карл дивувався найбільше. Якби не рев безтурботної, призначеної на забій худоби, не було би, мабуть, чутно нічого, крім цокання копит і вищання протизаносних обручів на колесах. При цьому швидкість їзди була, природно, не завжди однакова. Коли в окремих місцях унаслідок надмірного напливу з боків треба було вдаватися до великих перебудувань, зупинялися цілі ряди, пересуваючись лише крок за кроком, але траплялося і таке, що на якусь мить усе раптом стрімголов пролітало, заки, наче кероване одними-єдиними гальмами, знову вгамовувалося. При цьому від вулиці не здіймалося анітрохи куряви, все пересувалося в щонайчистішому повітрі. Пішоходів не було, тут до міста не дибала ані одна базарна баба, як у Карла на батьківщині, та все ж подекуди над'їздили великі пласкі автомобілі, на яких стояло до двадцяти жінок із кошиками за плечима, тобто, можливо, таки базарні баби; вони стояли, витягнувши шиї, щоби прогледіти рух і тим додати собі надії на швидшу їзду. А тоді виднілися інші автомобілі, на яких, запхавши руки в кишені, походжали поодинокі чоловіки. На одному з цих автомобілів, які мали різні написи, Карл, зойкнувши зі здивування, прочитав: "Портові працівники для фірми перевезень Якоб". Та машина якраз проїздила дуже поволі, й низенький, згорблений і жвавий чоловічок, що стояв на підніжці, запросив усіх трьох сідати. Карл сховався за слюсарів, так ніби на авті міг бути вуйко й побачити його. Він дуже зрадів, коли і ті двоє відхилили запрошення, навіть якщо їхній зверхній вираз обличчя, з яким вони це зробили, до певної міри його скривдив. Хай не думають, що вони чимось ліпші від тих, хто вступає на службу до вуйка. І він негайно дав їм це зрозуміти, хай навіть, звісно, непрямо. На це Делямарш попросив його бути таким люб'язним і не втручатися в справи, яких він не розуміє, приймати людей такого штибу — ганебне шахрайство, а недобра слава фірми Якоб поширилася по всіх Сполучених Штатах. Карл не відповів, але далі тримався більше ірландця, тепер він попросив його трохи понести валізку, що той, після того як Карл декілька разів повторив своє прохання, і зробив. Ось тільки він невпинно нарікав на тяжкість валізки, заки з'ясувалося, що він мав намір полегшити її лише на вагу веронської салямі, яку, либонь, із приємністю запримітив іще в готелі. Карлові довелося розпакувати її, француз узявся орудувати своїм ножем, що скидався на кинджал, і заповзявся з'їсти її чи не сам-один. Робінсонові лише вряди-годи перепадала якась скибка, Карлові ж, якому знову довелося нести валізку, якщо він тільки не хотів залишити її на цій дорозі, не дісталося нічого, так ніби свою частку він узяв уже наперед. Йому здалося надто дріб'язковим кляньчити шматочок, але лють просто-таки заливала його.