"Ось так виконують накази", — подумав Карл, коли служник мало не бігцем, крекчучи від старечої немочі, потягнув його за собою якимось особливо коротким шляхом до Клариної кімнати. Проходячи повз свою кімнату, двері якої і досі стояли відчинені, він хотів, мабуть просто для заспокоєння, на мить увійти. Однак служник цього не допустив. "Ні, — сказав він. — Вам треба до панни Клари. Ви ж самі чули". "Я би затримався тут лише на мить", — сказав Карл і подумав про те, щоби задля різноманітности ненадовго впасти на канапу, щоби час до півночі спливав швидше. "Не ускладнюйте мені виконання розпорядження", — сказав служник. "Здається, він уважає покаранням, що я мушу йти до панни Клари", — подумав Карл і ступив декілька кроків, але наперекір знову зупинився. "Та ходіть-бо вже, молодий чоловіче, — сказав служник, — раз Ви вже тут. Знаю, Ви хочете ще вночі піти звідси, але не все діється за нашим бажанням, я ж Вам відразу казав, що це буде майже неможливо". "Так, я хочу піти і я піду, — сказав Карл, — ось лише попрощаюся з панною Кларою". "Он як, — сказав служник, і Карл дуже добре побачив, що той не вірить жодному його слову, — тоді чого ж Ви так зволікаєте з тим прощанням, ходіть-ходіть".
"Хто в коридорі?" — почувся Кларин голос, і вони побачили, як вона вихиляється із дверей поруч, тримаючи в руці велику настільну лампу з червоним абажуром. Служник поспішив до неї і відзвітувався. Карл поволі йшов за ним. "Пізно ж Ви приходите", — сказала Клара. Поки що не відповідаючи їй, Карл сказав служникові тихо, але, вже знаючи його натуру, інтонацією суворого наказу: "Чекайте мене тут-таки за дверима!" "Я вже збиралася спати, — сказала Клара і поставила лампу на стіл. Як і внизу в їдальні, служник знову обережно зачинив двері ззовні. — Вже минуло пів на дванадцяту". "Минуло пів на дванадцяту", — повторив питально Карл, наче переляканий цими цифрами.
"Тоді мені негайно треба прощатися, — сказав Карл, — бо рівно о дванадцятій я вже мушу бути в їдальні". "Що у Вас за такі термінові справи, — сказала Клара, неуважно впорядковуючи складки своєї широкої нічної сорочки, її обличчя палало, а сама вона все усміхалася. Карлові здалося, що небезпеки знову встрянути з нею в суперечку вже не було. — Невже Ви не можете хоч трохи пограти на фортепіяні, як мені вчора обіцяв тато, а сьогодні Ви самі?" "А не запізно?" — запитав Карл. Він рад був би їй догодити, бо тепер вона була геть інакша, ніж перед тим, так ніби якось піднялася в сфери Полюндера, а далі й Мака. "Що пізно, то пізно, — сказала вона. Здавалося, охота на музику їй уже минула. — Тоді в усьому домі буде чути кожен звук, я переконана, коли Ви заграєте, нагорі, на мансардах, попрокидається вся служба". "В такому разі я не братимуся грати, адже сподіваюся ще не раз сюди приїхати, до речі, якщо Вам не справить особливих незручностей, відвідайте колись мого вуйка і при нагоді зазирніть до моєї кімнати. Я маю розкішне фортепіяно. Вуйко подарував. Тоді я заграю Вам, якщо захочете, всі речі, які знаю, їх, на жаль, небагацько, та вони й не пасують до такого великого інструмента, на якому мали би грати самі віртуози. Але й цю втіху Ви зможете отримати, якщо тільки повідомите мене попередньо про Ваш візит, бо вуйко хоче незабаром запросити для мене видатного вчителя, — можете собі уявити мою радість, — і його гра стане нагодою відвідати мене під час заняття. Якщо бути відвертим, я радий, що для гри вже запізно, бо ще й нічого не вмію, Ви здивувалися би, як мало я вмію. А тепер дозвольте з Вами попрощатися, врешті-решт уже час спати". А позаяк Клара лагідно дивилася на нього і, здавалося, в неї не залишилося навіть тіні образи за ту бійку, він, усміхаючись, додав: "У мене на батьківщині в таких випадках кажуть: Спи спокійно, солодких снів".
"Зачекайте, — сказала вона, не беручи його руки, — може, Вам таки слід заграти". І зникла через маленькі бічні дверцята, коло яких стояло фортепіяно. "У чому річ? — подумав Карл. — Довго я чекати не можу, хай яка вона люб'язна". У двері, що вели в коридор, постукали, і служник, не наважуючись повністю їх відчинити, прошепотів крізь вузьку щілину: "Перепрошую, мене щойно покликали, я не можу більше чекати". "То йдіть, — сказав Карл, знаходячи в собі відвагу самотужки знайти шлях до їдальні, — тільки залишіть мені перед дверима ліхтар. До речі, котра година?" "Добігає за чверть дванадцята", — сказав служник. "Як повільно минає час", — сказав Карл. Служник уже збирався зачинити двері, як тут Карл пригадав, що ще не давав йому нічого на пиво, витяг із кишені штанів шилінґ — тепер він завжди за американським звичаєм носив дрібні в кишені, де вони собі знай дзеленчали, натомість банкноти в кишеньці камізельки — і простягнув його служникові зі словами: "За Ваші послуги".
Тим часом Клара знов увійшла, підтримуючи руками стійку зачіску, коли Карлові сяйнуло, що йому не слід іще було відсилати служника, бо хто ж тепер відпровадить його до станції підміського потяга? Та добре вже, пан Полюндер десь роздобуде якогось служника, можливо, цього, до речі, якраз і покликали до їдальні, щоби він був під рукою. "То я все-таки хотіла попросити Вас трохи пограти. Тут так рідко чути музику, що не хочеться оминати жодної нагоди". "Ну, в такому разі саме час", — сказав Карл, довго не роздумуючи, і відразу сів до фор-тепіяна. "Хочете ноти?" — спитала Клара. "Дякую, я ж навіть не вмію їх до пуття читати", — відповів Карл і заграв. То була невеличка пісенька, яку, Карл прекрасно це знав, слід було грати доволі повільно, щоб її взагалі можна було розчути, особливо чужинцям, та він відтарабанив її в найгіршому темпі маршу. По закінченні порушена тиша дому знову, як крізь густий натовп, протислася на своє місце. Вони сиділи, як приголомшені, боячись поворухнутися. "Дуже гарно", — сказала Клара, але не було тих формул ввічливости, які могли полестити Карлові після такої гри. "Котра вже година?" — спитав він. "За чверть дванадцята". "Тоді в мене є ще хвилька часу", — сказав він, а собі подумав: "Або — або. Я ж не мушу грати всі десять пісень, які знаю, але одну можу заграти по змозі добре". І він заграв свою улюблену солдатську. Так поволі, що збурене пожадання слухача аж тягнулося до наступної ноти, яку Карл стримував і з якою дуже важко розлучався. Він і справді мусив, як і в кожній пісні, спершу познаходити клавіші очима, та, крім того, відчував, як і в ньому виникає пісня, що навіть після закінчення цієї шукала якогось іншого кінця і не знаходила. "Я ж казав, що нічого не вмію", — сказав Карл, догравши пісню, і подивився на Клару повними сліз очима.