3. Заміський дім під Нью-Йорком
"Приїхали", — сказав пан Полюндер саме в один із тих непритомних Кардових моментів. Автомобіль стояв перед заміським будинком, що, на манір заміських будинків багатих людей в околицях Нью-Йорка, був більший і вищий, ніж зазвичай потрібно заміським будинкам, покликаним служити тільки одній родині. Та оскільки освітлено було лише нижню частину дому, то взагалі годі було оцінити, який він заввишки. Перед домом шуміли каштани, між якими — ґратяна брама була вже відчинена — коротка доріжка вела до парадних сходів. Щойно зі своєї втоми Карл, висідаючи, зауважив, що їзда потривала таки доволі довго. В темряві каштанової алеї він почув, як якийсь дівочий голос поряд сказав: "Ну, ось нарешті й пан Якоб". "Мене звати Росман", — сказав Карл, беручи простягнуту йому руку дівчини, яку він тепер розгледів у загальних обрисах. "Він просто Якобів небіж, — пояснив пан Полюндер, — а його самого звати Росман". "Це аніскілечки не применшує нашої радости вітати його тут", — сказала дівчина, якій не надто залежало на іменах. Попри те, Карл, крокуючи між паном Полюндером і дівчиною в бік дому, ще встиг запитати: "А Ви панна Клара?" "Так, — сказала вона, і ось уже з дому впало трохи більше світла на її обличчя, яке вона повернула до нього, — просто не хотіла знайомитися в темряві". Невже вона чекала нас при брамі? — подумав Карл, поступово прокидаючись від ходи. "До речі, в нас сьогодні ще один гість", — сказала Клара. "Ні, тільки не це!" — невдоволено скрикнув пан Полюндер. "Пан Ґрін", — сказала Клара. "Коли він приїхав?" — спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям. "Тільки-но. Хіба ви не чули його автомобіля перед вашим?" Карл подивився на Полюндера, щоби довідатися, як він оцінює всю цю справу, але той, запхавши руки в кишені штанів, лише трохи важче ступав, ідучи. "Якщо мешкати недалеко за Нью-Йорком, це нічого не дає, тут не сховаєшся від небажаних гостей. Ми конче мусимо переселитися ще далі. Хай навіть мені доведеться пів ночі добиратися додому". Вони зупинилися на парадних сходах. "Але ж пан Ґрін уже давно в нас не бував", — сказала Клара, що, вочевидь, цілком поділяла батькову думку, просто хотіла трохи його заспокоїти. "Але чому він приїздить саме сьогодні увечері", — сказав пан Полюндер, і гнівна промова вже ладна була скотитися з його товстої нижньої губи, що звисала важким кавалком м'яса, а тому й напрочуд легко урухомлювалася. "От власне!" — сказала Клара. "Може, він незабаром піде", — докинув Карл і сам здивувався, в якій згоді перебуває з цими ще вчора цілком незнайомими людьми. "О, ні, — сказала Клара, — він має якусь важливу справу до тата, і її обговорення, імовірно, потриває довго, бо він уже жартома погрозив мені, що якщо я хочу бути ввічливою господинею, то муситиму слухати до рання". "Цього ще бракувало. Таж він залишиться на ніч", — зойкнув Полюндер, наче підтвердивши цим свої найгірші побоювання. "Мені справді хочеться, — сказав він, розпогоджуючись від нової думки, — мені справді хочеться знову посадити Вас, пане Росман, в авто й відвезти назад до вуйка. Сьогоднішній вечір уже від початку перебитий, а хто знає, коли найближчим часом Ваш вуйко знову зволить Вас нам відступити. Але якщо я вже сьогодні завезу Вас назад, тоді він не зможе найближчим часом Вас не відпустити".
І він уже вхопив Карла за руку, щоби здійснити свій план. Однак Карл не зрушив із місця, та й Клара попросила залишити його, бо ж принаймні їй із Карлом жодною мірою не зможуть перешкодити, врешті-решт, і Полюндер помітив, що навіть його власне рішення не таке вже й тверде. До того ж — і це, мабуть, було вирішальним — із найвищого сходового майданчика вже зненацька почулося, як пан Ґрін гукає в сад: "Та де ж ви запропастилися?". "Ходіть", — сказав Полюндер, ступаючи на сходи. За ним ішли Карл і Клара, розглядаючи одне одного при світлі. "її червоні уста", — сказав собі Карл і подумав про губи пана Полюндера і про те, як гарно вони відтворилися в доньці. "Після вечері, — так сказала вона, — ми, якщо лише Ви не заперечуєте, відразу підемо до моєї кімнати, аби принаймні позбутися цього пана Ґріна, якщо вже тато змушений ним займатися. І тоді Ви не відмовите мені в люб'язності заграти щось на фортепіяні, бо тато вже розповідав, як добре Ви це вмієте; я натомість, на жаль, геть нездарна до музики і навіть не торкаюся фортепіяна, хоча, власне кажучи, дуже люблю музику". Карл ще й як погодився на Кларину пропозицію, хоча йому й хотілося залучити до їхнього товариства і пана Полюндера. Втім, перед велетенською постаттю Ґріна, — до Полюндерових розмірів Карл власне щойно звик, — що поволі виростала перед ними, спускаючись східцями, у Карла розчинилася будь-яка надія якось звільнити пана Полюндера від цього чоловіка.
Пан Ґрін зустрів їх дуже поквапливо, так ніби належало чимало надолужити, взяв пана Полюндера за лікоть, а Карла з Кларою пропхав поперед себе до їдальні, що, передусім завдяки квітам на столі, які напівздіймалися з оберемків свіжого листя, виглядала дуже святково і тому подвійно змушувала пошкодувати про присутність перешкоди в особі пана Ґріна. Не встиг іще Карл, чекаючи при столі, доки посідають решта, втішитися, що великі скляні двері в сад залишаться відчинені, бо крізь них, мов до альтанки, долинали сильні пахощі, як пан Ґрін, сопучи, вже заходився їх зачиняти, нахилився до нижньої засувки, потягнувся до верхньої, і все це так по-молодечому прудко, що прислужникові, який кинувся був допомагати, вже не було що там робити. Першими словами пана Ґріна за столом були вирази здивування, як це Карлові вдалося дістати вуйків дозвіл на ці відвідини. Підносячи до рота ложку за ложкою, повні юшки, він узявся витлумачувати направо Кларі, а наліво пану Полюндеру, чому він так дивується, і як вуйко чуває над Карлом, і яка велика вуйкова любов до Карла, так що її ледве вже можна назвати просто любов'ю вуйка. "Не досить, що він непотрібно сюди втручається, то ще й пхає свого носа між мною і вуйком", — думав Карл і не міг проковтнути ані ложки золотистої юшки. А тоді не захотів, щоби помітили, який він невдоволений, і взявся німо вливати в себе ту юшку. Вечеря тяглася поволі, як тортури. Лише пан Ґрін і, можливо, ще й Клара були жваві й вряди-годи знаходили нагоду коротенько засміятися. Пан Полюндер лише кілька разів долучився до розмови, коли пан Ґрін заводив мову про справи. Втім, скоро він припинив і ці розмови, і пан Ґрін знову і знову мусив заставати його зненацька. До речі, йому залежало на тому, — і тоді сталося так, що Кларі довелося звернути увагу Карлові, який прислухався, ніби зачув якусь небезпеку, що печеня вже перед ним і що він на вечері, — аби наголосити, що він від початку не мав наміру складати цей несподіваний візит. Бо навіть якщо справа, про яку ще слід було поговорити, і була особливо пильна, то принаймні найважливіше можна було обговорити сьогодні в місті, а другорядніше залишити на завтра чи ще колись. А так він справді начебто був у пана Полюндера ще задовго до кінця робочого дня, проте не застав його, тож був змушений зателефонувати додому, що не ночуватиме там, і виїхати сюди. "В такому разі я змушений попросити вибачення, — сказав Карл голосно, заки в когось з'явився час відповісти, — бо це я завинив у тому, що пан Полюндер покинув сьогодні свої справи раніше, тому мені дуже прикро". Пан Полюндер прикрив велику частину лиця серветкою, а Клара хоч і усміхалася, однак то не був співчутливий усміх, а такий, що мав намір якось на нього вплинути. "Не треба жодних перепросин, — сказав пан Ґрін, що гострими розтинами саме розбирав на частини голуба, — навпаки, я тільки радий провести вечір у такому приємному товаристві, замість самотньо споживати вечерю вдома, де мене обслуговує домогосподарка, така стара, що вже навіть шлях від дверей до мого столу дається їй важко, і я надовго можу відкинутися на кріслі, спостерігаючи за нею на цьому шляху. Тільки недавно я домігся, щоби страви до дверей їдальні підносив служник, але шлях від дверей до мого столу належить винятково їй, якщо я добре все розумію". "Господи милосердний, — вигукнула Клара, — оце так вірність!" "Так, є ще вірність на світі", — сказав пан Ґрін, підносячи шматок до рота, де страву, як Карл випадково помітив, одним махом підхопив язик. Його мало не знудило, і він підвівся. Майже водночас пан Полюндер і Клара схопили його за руки. "Сидіть ще", — сказала Клара. А коли він знову сів, прошепотіла йому на вухо: "Незабаром ми разом зникнемо. Потерпіть". Тим часом пан Ґрін преспокійно віддавався своїй їжі, так ніби заспокоювати Карла було найприроднішим завданням пана Полюндера і Клари, коли він викликав у нього нудоту.