У перші дні, коли Карл і вуйко, звісно ж, часто розмовляли, Карл також розповів, що вдома він хоч і мало, зате радо грає на фортепіяні, щоправда, підкріплюючи це заняття лишень тими початковими знаннями, які йому дала мати. Карл прекрасно усвідомлював, що така розповідь не може водночас не бути проханням про фортепіяно, та він уже доволі встиг розгледітися, аби переконатися, що вуйко в жоден спосіб не мусив заощаджувати. І все одно це його прохання задовольнили не відразу, але за вісім днів вуйко у формі майже що вимушеного зізнання сказав, що фортепіяно щойно привезли і Карл, якщо хоче, може простежити за перенесенням. Щоправда, то була легка робота, хоч і не набагато легша за саме перенесення, бо в будинку був спеціяльний транспортний ліфт, де завиграшки могла би поміститися ціла вантажівка для меблів, і саме в цьому ліфті фортепіяно полинуло до Карлової кімнати. Сам же Карл, хоча й міг поїхати тим самим ліфтом, що й фортепіяно й носії, все ж, позаяк поряд був вільний пасажирський ліфт, поїхав ним, постійно тримаючись за допомогою важеля на рівній висоті з вантажним ліфтом і невідривно спостерігаючи крізь скляні стінки прекрасний інструмент, що був тепер його власністю. Коли він уже стояв у його кімнаті й Карл видобув із нього перші звуки, його пойняла така божевільна радість, що він, замість грати далі, підхопився і, взявши руки в боки, все ніяк не міг на відстані намилуватися фортепіяном. Та й акустика в кімнаті була чудова, і це вона посприяла тому, що його невеличке первісне відчуття незатишку від того, що його ніби поселили в залізному будинку, зовсім зникло. Бо насправді в кімнаті, хоча зовні ця будівля й справді виглядала залізною, залізних будівельних елементів було зовсім не помітно, і нікому не вдалося виявити бодай якусь дрібничку в облаштуванні, що якось порушувала би цілковитий затишок. Спочатку Карл пов'язував зі своєю грою на фортепіяні чимало сподівань, не соромлячись, принаймні перед тим як заснути, помріяти про можливість безпосередньо впливати цією грою на американські відносини. Адже звучало дивно, коли крізь розчахнуті в повні гамору повітря вікна він грав давню солдатську пісню свого краю, що її солдати вечорами, влаштувавшись у казармових вікнах і дивлячись на сутінковий пляц, співають один одному від вікна до вікна, — та коли він потім дивився на цю вулицю, вона була незмінна й лише малесенька часточка великого кровообігу, якого, по суті, не можна було спинити, не знаючи всіх сил, що рухають це коло. Вуйко терпів цю гру на фортепіяні, нічого не казав, тим паче що Карл без жодних повчань і сам рідко коли дозволяв собі приємність пограти, ба він навіть приніс Карлові ноти американських маршів і, звісно ж, національного гімну, та самою радістю від музики цього, мабуть, не поясниш, коли він одного прекрасного дня, анітрохи не жартома, запитав Карла, чи не хоче той навчитися грати ще й на скрипці чи валторні.
Звичайно, найпершим і найважливішим Карловим завданням було вивчення англійської мови. Молодий професор якоїсь торгової академії приходив щоранку о сьомій до Карла в кімнату і заставав його, коли він уже сидів за письмовим столом, занурений у зошити, або походжав туди-сюди кімнатою, завчаючи слова напам'ять. Карл, либонь, розумів, що для засвоєння англійської жоден поспіх не буде достатнім, до того ж саме тут відкривалася найкраща нагода справити вуйкові незвичайну радість стрімким поступом. І справді, вже невдовзі, хоча спочатку англійська в їхніх розмовах зводилась до привітання і прощання, дедалі більші частини розмов удавалося переводити на англійську, завдяки чому почали з'являтися і довірливіші теми розмов. Перший американський вірш, зображення страхітливої пожежі, що його Карл зміг продекламувати вуйкові, змусив того глибоко споважніти від задоволення. Вони обоє стояли біля вікна в Карловій кімнаті, вуйко дивився туди, де вже зникала вся ясність неба, і поволі та рівномірно відбивав руками в такт віршеві, в той час як Карл, виструнчившись коло нього, із застиглим поглядом змагався з важким віршем.
Що ліпшою ставала Карлова англійська, то більшу охоту виявляв вуйко зводити його зі своїми знайомими, лише про всяк випадок розпорядившись, щоби поки що при всіх цих зустрічах поблизу перебував Карлів викладач. Найперший знайомий, якому одного ранку відрекомендували Карла, був стрункий, молодий, неймовірно гнучкий чоловік, що його вуйко з особливими компліментами ввів до Карлової кімнати. Вочевидь, то був один із тих багатьох синів мільйонерів, невдах ув очах батьків, чиє життя точилося так, що звичайна людина не змогла би без болю простежити навіть за одним єдиним днем у житті цього юнака. А він, ніби знаючи або здогадуючись про це, й ніби протистояв цьому, наскільки це було в його владі, сяяв на виду неодмінною усмішкою щастя, зверненою до самого себе, співрозмовника та цілого світу.
Із цим юнаком, якого було звати Мак, із цілковитої згоди вуйка було домовлено щоранку о пів на шосту спільно їздити верхи — чи то в манежі, чи надворі. Карл, щоправда, спочатку вагався на це приставати, бо ж іще ніколи не сидів на коні й волів би спершу трохи повчитися їздити, але вуйко і Мак так його вмовляли, подаючи їзду верхи як суцільне задоволення та корисну для здоров'я вправу, а зовсім не як якесь мистецтво, що він урешті погодився. Це, однак, означало, що вставати йому доводилося вже о пів на п'яту, і йому часто було від цього дуже прикро, бо тут, мабуть, унаслідок постійної уважности, яку він мусив виявляти весь день, він просто-таки потерпав від непереборного бажання спати, та вже в лазничці ця прикрість незабаром розсіювалася. Над усією ванною, вздовж і вширину, простягалося ситко душу, — який однокласник удома, хай навіть найбагатший, мав щось подібне, до того ж тільки в особисте розпорядження, — і в цій ванні, де можна було розкинути руки, Карл лежав, випроставшись, і пускав на себе струмені літньої, гарячої, знову літньої і нарешті крижаної води, як заманеться, чи над частиною, чи над усією поверхнею ванни. Він лежав там, наче ще насолоджуючись сном, і особливо любив ловити заплющеними повіками останні поодинокі краплі, які потім стікали обличчям.