Сонце все вище підіймалось над обрієм.
Один із повстанців звернувся до Анжольраса:
— Ми голодні. Невже ми так і помремо, не поївши?
Анжольрас, стоячи біля своєї бійниці й не відриваючи очей від вулиці, ствердно кивнув головою.
Сидячи на камені поруч із Анжольрасом, Курфейрак знущався над гарматою. Кожну хмару картечі, що з огидним сичанням вилітала зі страхітливого жерла, він зустрічав глузами:
— Ти захекалася, стара відьмо, мені тебе шкода!
І всі навколо сміялися.
— А ось іще одна! — раптом вигукнув Курфейрак.
І тоном лакея, який оголошує про прихід гостя, повідомив:
— Вельможна пані Восьмидюймівка!
Бо на сцені з’явилася нова дійова особа — нова гармата. Артилеристи швидко встановили її поряд із першою, й через кілька хвилин обидва жерла відкрили по барикаді вогонь прямою наводкою.
Наближалася розв’язка.
Десь неподалік теж було чути оглушливий гуркіт. Поки ці дві гармати трощили барикаду Шанврері, дві інші, одна з вулиці Сен-Дені, а друга з вулиці Обрі-ле-Буше, гатили по барикаді Сен-Меррі. Страшні пси війни зловісно перегавкувались між собою.
Одна з гармат, які били по барикаді Шанврері, стріляла картеччю, друга — ядрами.
Та, що стріляла ядрами, брала приціл вище — ядро било по гребеню барикади й засипало обложених осколками каміння.
Такий спосіб стрільби мав на меті зігнати захисників барикади вниз, а отже, передвіщав близький штурм.
Як тільки ядрами пощастить прогнати бійців з вершини барикади вниз, а картеччю — від вікон шинку, колони нападників підуть на приступ, уже не боячись обстрілу, й, захопивши повстанців зненацька, оволодіють редутом.
— Треба конче знешкодити ці гармати, — сказав Анжольрас і вигукнув:
— Вогонь по артилеристах!
Усі були напоготові. Барикада, яка так довго мовчала, тепер відкрила шалений вогонь. Сім або вісім залпів ударили один за одним, вулицю заволокло густим димом, і за кілька хвилин крізь цей дим, пронизаний спалахами пострілів, можна було розгледіти, що дві третини гармашів полягли біля своїх гармат. Ті, хто лишився, зарядили жерла з тим самим суворим спокоєм, але постріли стали значно рідші.
9. Гаврош під кулями
Раптом Курфейрак помітив унизу перед барикадою, де свистіли кулі, якусь маленьку постать.
Прихопивши в шинку кошик із-під пляшок, Гаврош вибрався крізь пролом і спокійно заходився спорожняти патронташі національних гвардійців, убитих під самою барикадою.
— Що ти там робиш? — гукнув Курфейрак.
Гаврош задер носа.
— Наповнюю кошика, громадянине.
— Чи ти не бачиш картечі?
— Дощик крапотить. Ну то й що? — відповів Гаврош.
— Вертайся! — крикнув Курфейрак.
— Хвилинку! — сказав Гаврош.
І одним стрибком опинився посеред вулиці.
Пригадаймо, що рота Фанніко, відступаючи, залишила після себе низку трупів. Близько двох десятків убитих лежали там і там на бруківці. Це означало двадцять патронташів для Гавроша і чималий запас набоїв для захисників барикади.
Дим стелився по вулиці, наче туман, підіймався догори й напливав знову. Усе навкруг затяглось каламуттю, і, хоч був день, нападники й обложені, по суті, не бачили одні одних.
Вигідна для тих, хто готував штурм барикади, ця імла виявилася зручною і для Гавроша.
Під захистом димової завіси і завдяки своєму маленькому зросту він пробрався досить далеко по вулиці, лишаючись непоміченим, і без особливого ризику спорожнив сім чи вісім патронташів.
Він плазував на череві, бігав навкарачки з кошиком у зубах, крутився, ковзав, звивався, переповзав від мерця до мерця і спорожняв патронташі зі спритністю мавпи, яка лускає горіхи.
З барикади не зважувалися кликати його, щоб не привернути до нього увагу ворогів.
На тілі вбитого капрала Гаврош знайшов порохівницю.
— Згодиться води напиться, — сказав він і сунув її в кишеню.
Просуваючись далі, хлопець дістався туди, де пороховий дим був рідший, і тут солдати, які залягли за бруствером із кругляків, та національні гвардійці, скупчені на розі вулиці, стали показувати одне одному на істоту, що ворушилась у тумані.
Коли Гаврош спорожняв патронташ сержанта, який лежав біля вуличної тумби, у труп ударила куля.
— Отакої! — пирхнув хлопець. — Вони вбивають моїх мерців!
Друга куля кресонула біля нього по бруківці. Третя перекинула кошик. Гаврош подивився й побачив, що стріляють гвардійці з передмістя.
Тоді він випростався і з розмаяним на вітрі волоссям, узявшись руками в боки і дивлячись на тих, хто стріляв у нього, заспівав:
Всі мешканці Нантера
Бридкі з вини Вольтера.
А ті, хто з Палесо,[70]
Дурні з вини Руссо.
Потім підібрав кошика, склав у нього розсипані патрони, не загубивши жодного, й заходився спорожняти наступний патронташ. Мимо просвистіла четверта куля. Гаврош заспівав:
Прощай, моя кар’єра!
І це з вини Вольтера,
Мої надії — сон,
А це з вини Руссо.
П’ята куля тільки надихнула його на третій куплет:
Пісні — моя химера,
Провина тут Вольтера.
Не маю я кальсон,
А винен хто? Руссо.
Це тривало досить довго.
Видовище було моторошне і зворушливе. Кулі свистіли навкруг Гавроша, а він тільки сміявся з них.
Здавалося, це його дуже тішило. Горобець кепкував з мисливців. На кожен залп він відповідав куплетом, у нього безперервно цілились і ніяк не могли влучити. Беручи його на мушку, солдати й національні гвардійці сміялися. Він то лягав, то підхоплювався на ноги, ховався за якісь двері, вискакував знову, зникав і з’являвся, кидався навтіки й повертався назад, дражнив картеч, показуючи їй "носа", і водночас витрушував патронташі, спорожняв сумки й наповнював кошика. Повстанці стежили за ним, тамуючи подих. Барикада тремтіла від страху за нього, а він виспівував веселі пісеньки. Здавалося, то не хлопець, а зачарований гном. Казковий карлик, невразливий у бою. Кулі ганялися за ним, але він був моторніший від них. Він грав у схованки зі смертю; і щоразу, як жахлива безноса примара наближалась до нього, хлопчисько давав їй щигля.
Та одна куля, чи то краще націлена, чи то підступніша за інші, зрештою таки влучила в цей летючий вогник. Усі побачили, як Гаврош схитнувся й осів. На барикаді зойкнули в один голос; але в цьому карлику жив Антей; торкнутися бруківки для паризького безпритульника означало те саме, що для того велетня торкнутися землі. Не встиг Гаврош упасти, як підвівся знову. Він сидів, по його щоці текла цівка крові. Гаврош підніс догори обидві руки, подивився в той бік, звідки стріляли, і заспівав: