Знахарка

Днипрова Чайка

Наша слобода чисто вся уже позастроювалась новенькими хатками, старосвітчини мало де й побачиш. Тільки й того, що стара верба у Чумаковому городі хитає сивою головою, наче дід, та щось розмовляє з криницею, що в неї під корінням; та ще як проминете Левкову Коваленкову хату, то по правій руці побачите щось таке, неначе сороче або гавине гніздо, поміж вербами та акаціями – ото-то ж і є бабина Терещишина хата. Між коноплями та між хльостом заховалась вона, похилилась набік, як стара баба; комиш з криші висить аж до вікон, наче очіпок у старої та нечепурної баби; скрізь понадворі трава, тільки стежечка манісінька до воріт, а то нічим-нічого: ані хлівця, ані соломи, ані будочки, – тільки городець маненький. Так, здається, пусткою і смердить.

Ба ні – не пустка: живе там баба Терещиха, ота сама, що звуть відьмою або знахаркою, а декотрі просто брехливою бабою. І що то за баба! Від чого вона тільки не зна, кому тільки не береться помагать! Здається, ніколи й дома її нема: так тихо та сумно. Аж ось щось заскрипіло, застогнало, наче діти прокинулись уночі та заплакали, – одхилились старі криві двері, й вилазить баба. Ще ж вона, здається, й не стара, й не гоже б її бабою звать, так бачте, вже її за те прозвали так, що вона немало приймала дітей на свої руки, декотрі вже й поженились, і в їх вона дітей приймала, так от чого її бабою звуть, ще й бабусею або бабушкою, бо ще, не дай боже, розсердиться та таке лихо нашле, що цур йому!

Оце вийшла тихенько, щільно зачинила двері, подивилась на сонце, на землю, щось пошептала та й посунула стиха до городу, а сама все щось шепче та позіхає. Ото дійшла до капусти, похитала головою та й завела своє: "Черви-черви, як не випадете, то буде вам те, що на тім світі отаманові та осаулові". Там знову побачила, що огірки не в’яжуться, вона й потягла через огудину щось старе та погане: ото вже й знайте, що бісова баба вкрала колись у старця постіл та й везе його, щоб огірки добре в’язались. Втомилася баба, возячи постіл, сіла біля грядок – оддихає.

От подивіться тоді до неї, яка вона: ще не дуже стара; очі чорні, як вуголь, брови теж чорні та густі, наче совині; ніс довгий, ще й закарлючений, наче в гави; та й сама баба така чорна, так і скидається на гаву, а як заговорить товсто та голосно, ну гава тобі та й годі! Сидить баба, голову на руку схилила, хитається та важко-важко зітхає. Ось вона щось нагляділа в траві: "Ага! ось я тебе давно вже шукаю, а ти вже й виріс". Висмикнула якесь стебло, обтрусила землю, розгорнула траву, знову висмикнула, ще й ще, зв’язала снопочок, а сама шепче, тільки губи двигтять: "О боже, боже! Який-то ти милосердний! А вони нічого й не понімають, наче й не бачать. А як інше необразоване нічого не понімає та ще гудить. О господи прости, господи прости!"

– Бабусю, за вами прийшли од Микитихи, а ще раніше приходили од Тараса од Пилипенка.

– Ге! Приходили?

Так у баби й очі заблищали, аж ніс трохи не клюнув у бороду! Усміхається, та так якось недобре усміхається…

– Так приходили, кажеш, Оксано? І давно? Ото нехай знатимуть! Чом же ти мене не збудила?

– Та ви, бабусю, так гарненько спочили, так я й пожалкувала, – обзивається дівчина, вилазячи з-за бузини.

– Ну, нехай, нехай! А тепер піду до Микитихи.

– Чом же, бабусю, не до Тараса? Вони так дуже прохали.

– Еге! Прохали! Не піду: хай ще просють та й то не піду, поки не пересердюсь: нехай знають, як мене зачіпать!

І посунула баба в хату. Трошки згодом вийшла, несе щось у вузлику, оглядається та щось белькоче. Іде баба, кого-небудь зустріне, скоса погляне, чи здоровкається до неї, чи ні; та вже як забалака до неї чоловік той, тоді тільки вона признається до його та зараз і на очі зверне: "Оці ще мені очі старі! Нічого не бачать. І тебе, мій голубе, не признала!" Розпитається про все, сама розкаже, що зна, та ще й збреше трошки, та й на людей зверне: "Так мені люди казали". І вже пішла, покотилась далі.

Зустрінуть її собаки, кинуться до неї, так вона не дуже злякається, зараз каже: "Тю-тю, дурні! Кусайте свого хазяїна на порозі, а мене не займайте на дорозі". То вже такий заговір од собак скаже та дві дулі скруте, та й захова під хвартух. Собаки бачать, що баба не з дуже боязких та ще й щось ховає, а воно, на їх собачий розум здається, мабуть, хліб, та й не рвуть її, а тільки покивають хвостами та й підуть геть.

– Бабусю, та вас, бачу, й собаки не займають?! – дивуються дівчата й молодиці.

– Еге, серце! Хай тільки займуть, то я такий заговір знаю – вони й одчепляться.

– Бабусечко, зозулечко, навчіть!

– Е! ще ви сміятиметеся.

– Та ні, бабусю, бог із вами, навчіть!

– Ну добре, слухайте! Слухайте!

І почне баба викладать свою хуру, – тільки зачепи. Вона тобі розкаже, як і кров замовлять: "Їхав рудий на рудому шляху, рудим конем", і "Місяцю-місяченьку, молодиченьку, срібні твої ніжки, золотії ріжки! Спитайся у старого місяця, чи не боліли в нього зуби? Як не боліли, не щеміли, то нехай так і в мене, раби божої, хрещеної, молитвеної, не болять, не щемлять", і тієї почне, що "На Осіянській горі, на янгольській землі стояв дуб мармаровий, а під дубом сімдесят дівиць-красавиць", і "Кукиш-кукиш! за кукиша коня купиш, кінь здохне, ячмінь пропаде" – себто од ячмінця, і "Ішов Єгор з Осіянських гор, ніс Єгор гадючі імена; до кого приложить – та й опуху нема" – се од зміїв.

Та чого, чого тільки не наговоре баба! Я ж кажу, що від усього зна: і від пристріту, і переполоху, і трясці, і любощів, і від перелогів. І не криється баба: тільки зачепи – вона тобі повну торбу розкаже, аби підхвалили. Ото слухають, слухають дівчата, та: "Бабо-бабо! От ми од вас хліб одіб’ємо – нащо все порозказували?" Похитає головою баба, позирне на їх своїм чорним оком скоса і усміхнеться:

– Дурні-дурні! Я ж вам хіба які мудрі шепоти розказую? Це я тільки так, що кожному треба знати. А ви з баби глузуєте: дурна баба! Ні, ще не дуже дурна. А чоловікові чом не помогти? Треба помогти! Це і в писанню… А ти чого, чорнява, смієшся? От тобі й не поможуть ці шепоти ніколи і сама нікому не поможеш, бо смієшся… А хто сміється, тому не минеться… От як! Треба, треба помогти: це й в писанню, у святих книгах понаписувано.