— Ну що ж, тобі — ліворуч, мені — праворуч, — мовила Віра.
— Цілуй свого малого! — усміхнулася Оксана. — Прощавай!
— Будь! — поспішила Віра далі.
На розі Віра не помітила трамваю, що саме повертав, і ступила просто під нього. Трамвай збив її і поволік за собою.
* * *
Вдома Оксана зачинилася у ванній. Налила кров з баночки в глибоку тарілку. Дістала фото Григорія Івановича і опустила в тарілку з кров'ю. Після цього вмочила свій палець у кров, облизала його і розсміялася.
Григорій Іванович саме повертався з роботи. Ліфт не працював, і він пішов сходами, пішки. Посередині сходів йому запаморочилося, він зблід, схопився рукою за голову і впав, покотився сходами, розбивши голову. Кров залила сходи і нижню площадку...
* * *
Минуло 40 днів смерті Григорія Івановича. Ніна Петрівна повернулася із церкви, де ставила свічку за упокій. Зайшла в квартиру, втомлено сіла. І раптом чи не вперше звернула увагу, почала вдивлятися в лихі чорні очі Оксани, яка холодно позирала на неї.
— Я, здається, зрозуміла, — схвильовано заговорила Ніна Петрівна, — відтоді, як ти з'явилася у нашій сім'ї, нас переслідують нещастя! Григорій Іванович помер, Андрій весь час нездужає, ходить нездоровий... Я також кепсько себе почуваю... Навіть Альфа подохла!
— Та ви що?! — занервувала Оксана. — Що це ви вигадали?
— Я знаю такі випадки! Може, ти — відьма?! — зовсім рознервувалася Ніна Петрівна.
— В такому віці — й розуму нема! Кажете якісь дурниці!
— Ти лиха людина, я відчуваю!
Оксана в злобі кинулася до Андрієвої кімнати. Там знайшла м'ячик для гри в пінг-понг, намалювала на ньому фломастером якісь знаки і розкрутила його на столі довкола осі. М'ячик крутився, а Оксана стежила за ним.
Ніна Петрівна в цей час піщла на кухню. Підійшла до газової плити. Раптом їй стало млосно, вона якось дивно почала крутитися на місці і тяжко впала; ударилася головою об ріжок плити. Лежала, вся заюшена кров'ю; заливала червоною блискучою рідиною плиту, мийку, підлогу...
* * *
— Оксано, я з класом іду на екскурсію до лаврських печер; і ходимо з нами, як хочеш, — говорив одного ранку Андрій.
— На жаль, я не зможу... У нас лабораторка буде, мабуть, довгою... Та й не люблю я всякої попівщини...
— Ну, тоді до вечора!
В Лаврі екскурсовод вів клас до печер; Андрій не слухав його, а уважно, наче вперше, дивився на храми, бані соборів...
В печерах клас принишк; всі поводилися тихо. Розглядали стіни, залишки малюнків на них, сліди графіті... На одному з поворотів рух учнів уповільнився. Андрій зупинився, озирнувся і несподівано побачив бліде зображення на стіні: молодий чоловік, який чимось обкурює дівчину, виганяючи таким чином з неї потворного біса. Обличчя хлопця на фресці було разюче подібне до Андрієвого, а дівчини — до Оксаниного. Андрій вражено, майже з жахом розглядав зображення.
— Не може бути!.. — шепотів він.
Потім звернув увагу на ледь помітний напис: "... ізгнаніє.... Товіт... 6...".
Тут клас рушив далі, і Андрій був змушений іти за ними.
...Додому він прийшов рано. Ходив по квартирі, дивився на жалобні портрети батьків. Потім наче щось згадав, знайшов у книжковій шафі Біблію, почав гортати. Нарешті рогорнув на Книзі Товіта, главі шостій, і прочитав: "Коли увійдеш ти до шлюбної кімнати, візьми курильницю, поклади до неї серце і печінку риби і обкури, і демон відчує запах, і піде геть, і не повернеться ніколи".
Андрій сів, похмуро подивився у вікно. Потім заховав Біблію і сказав сам до себе:
— Треба з кимось порадитись.
* * *
Сумний, блідий Андрій говорив у школі, в учительській кімнаті з молодою колегою, якій він, поза сумнівом, подобався.
— А що лікарі кажуть? — запитувала вона.
— Ах, Світлано, ну що вони кажуть? У мене ж нічого не болить, все наче гаразд, а почуваюся недобре.
— Слухай, Андрію, а чи не сходити тобі до ворожки?
— Ворожки?
— Так. Всі зараз ходять. У мене є знайома бабця, так вона розповідає все, як є і як буде. Просто диво! Дати адресу?
— Гм! Давай. Спробую заради цікавості.
— Візьмеш із собою, як будеш іти, паляницю і білу хустку...
... І ось Андрій вже стукав у двері будиночка на околиці Києва.
— Від кого? — долинув голос баби з-за дверей.
— Від Світлани... Дмитрівни!
Баба відчинила:
— Заходь!
— Здрастуйте!
— Приніс усе? Сідай біля столу.
— Ось, — подав Андрій хліб і хустку.
Хліб бабця заховала, а хустину розстелила на столі і висипала на неї купу темних сухих бобів. Розклала їх на дев'ять купок у три ряди. Почала уважно вивчати кожну купку. Про щось думала, ворушила губами. Потім глянула на Андрія:
— Тепер дай мені руки.
Андрій простягнув руки до неї, баба узяла їх у свої, заплющила очі і зосередилася.
— Всі твої біди і негаразди від близької тобі людини, якоїсь чорноокої жінки.
— У мене крім дружини тепер нікого нема...
— Як вона буде міцно спати, обдивися її тіло. На ньому має бути знак — число Антихриста, бо вона відьма. Раджу тобі розлучитися з нею, вигнати з дому... Перевір також, чи нема в тебе під подушкою якогось згортка, якоїсь речі, зілля... Якщо знайдеш — викинь у вікно і сплюнь тричі. На, ось тобі свячена вода і хрест. Носи його завжди... Тепер іди...
— Боже, — задихнувся Андрій, — Оксано...
* * *
Додому Андрій прийшов похмурий.
— Чому невеселий? — пригорнулася до нього Оксана.
— Так... Втомився в школі.
— Ходімо вечеряти.
— Може, вип'ємо?
— Ха! Давай! — здивувалася Оксана.
Вони сіли на кухні до столу, і Андрій, не вагаючись, вихилив зразу ж стакан горілки. Оксана жваво і з задоволенням їла і теж випила пару чарок. Потім підійшла до Андрія, почала обіймати його і цілувати.
— Ходімо відпочинемо, — грала вона очима.
Андрій спочатку неохоче, але потім з усе більшою жагою теж цілував її... Вони зайшли до себе в кімнату, поспіхом роздяглися і впали в ліжко. Андрій однією рукою непомітно витяг з-під подушки згорток із зіллям, накинув на руку рушник, закриваючи його, сказав:
— Я води вип'ю, зараз, — і вийшов на кухню. Кинув пакунок у кватирку, тричі сплюнув і повернувся до Оксани.
... Здавалося, він віддав їй усю чоловічу силу. Вона лежала горілиць, гола, і спала. Андрій був утомлений. Він полежав трохи, й заходився уважно оглядати її тіло. Нарешті, над самими лоном, на межі волосків, він побачив наче складені з густо посаджених родимок маленькі цифри: 666. Андрій схилився нижче, щоб придивитися до числа.