Аж ось із глибини дзеркала в рамі з'явилося зображення мертвої старої відьми. Вона показувала Оксані якусь велику фотографію, яку тримала в руці.
Оксана озирнулася. Точнісінько така ж фотографія висіла на стіні за нею. Оксана поклала уламок люстра і зняла фото із стіни. На фото був великий гурт односельців Оксани, які старанно позували під транспарантом з назвою: "Передовики-колгоспники під час святкування 65-ї річниці Великого Жовтня". Видно було, що очі багатьох сфотографованих вирізані кимось із фото. Оксана усміхнулася, узяла голку і почала проколювати очі зображеним людям.
— А тобі, Миколо Петровичу, — отак! — вигукнкла вона і встромила голку в горло серйозному дядькові в краватці.
* * *
У той час Микола Петрович із сім'єю саме вечеряв. Несподівано він закашлявся, задихнувся, почервонів від задухи... І упав головою в тарілку, затих. Жінка кинулася до нього, але він був уже мертвий.
* * *
А Оксана у відьомській хаті варила щось у грубці в казані, поглядаючи час від часу в велику чорну книгу, що лежала перед нею; додавала до казана якихось зел.
Коли вариво було готове, вона роздяглася, відлила трохи рідини в тарілку, намастилася, і, прихопивши книгу, вилетіла з хати.
...Хата завалилася з гуркотом і пішла під землю. Чорна яма, що утворилася на місці хати, поступово заповнювалася водою...
* * *
Влетівши в дім Андрія, Оксана швиденько залізла до нього в ліжко. Був уже ранок. Оксана пестила і цілувала Андрія, а той, не розуміючи, дивився на неї.
— О, який ти! Це була найкраща наша ніч!
— Щось я не пам'таю нічого...
— П'яничка! Любий мій п'яничка! Ти просто золото! — усміхалася вона.
Андрій морщив лоба, але згадати нічого не міг...
* * *
Взимку Андрій почував себе погано. Він повільно йшов уранці до школи, задихався.
В класі учнів було зовсім мало.
— Чого це вас так мало? — запитував він, дивлячись на дітей хворими, стомленими очима, під якими були синці.
— Хворіє багато хто! Півкласу слабих! — відповідали діти.
— А Сашко Мельник — осліп! — додав рудий хлопчик.
— Баба моя кажуть, що то відьма в селі з'явилася. Скотину псує, людей зурочує, — несміливо мовила дівчинка.
— Облиште ці казки, — втомлено зауважив Андрій. — Які ще відьми? Не треба вірити у... — тут голос йому урвався, вчитель захитався і впав. З носа його бігла яскраво-червона цівка крові. Андрій був непритомний.
В класі зчинився галас і кілька учнів побігли по допомогу.
* * *
Андрій хворів усю зиму.
— Швидше б літо. Повертаймось до Києва, до моїх батьків, — говорив він Оксані, яка давала йому пити щось гаряче. — Ти повинна поступати до інституту, та й мені вдома буде краще...
— Так, їдьмо до Києва! — згоджувалася Оксана.
* * *
З Київського залізничного вокзалу Андрій і Оксана їхали на таксі. Їхали бульваром Шевченка повз Володимирський собор. Поблизу собору рухалися повільно, бо транспорту було багато. Вони наближалися до собору, а Оксані ставало все гірше. Її судомило, вона кусала губи.
Аж тут таксі зовсім зупинилось серед машин — "пробка".
Оксану почало корчити. Вона пускала з рота густу зелену піну.
— Що з тобою?! — був у розпачі Андрій.
— Епілепсія? — злякався таксист. — Тримайте її за голову, а то поб'ється!
Оксана з ненавистю позирала на сяючі золоті хрести собору, лише змогла вимовити хрипке:
— Швидше звідси!
... Нарешті доїхали до будинку, в якому жили батьки Андрія.
— Тобі легше? — запитував він.
— Так, — силувано всміхнулася Оксана. — Дякуємо вам, що довезли, щасливої вам дороги.
— Бувайте, — відповів таксист.
Він поїхав. А за годину його таксі було вщент розбите на перехресті "КРАЗом", який намагався "проскочити" на жовте світло. Розібрати, де перебувало тіло таксиста серед того металобрухту, який щойно був "Волгою", здавалося, не можна. Лиш кров заливала асфальт усуціль...
* * *
Андрій з Оксаною піднялися до квартири батьків, подзвонили у двері. У відповідь — несамовитий гавкіт.
— Це Альфа, — усміхнулся Андрій.
— Добрий день! З приїздом! Заходьте! — вітали Оксану і Андрія Григорій Іванович і Ніна Петрівна.
— Здрастуйте, — усміхнулася Оксана.
Альфа люто гавкала на неї, піднімаючи загривок сторч.
— Альфо! — дивувався Андрій, — своїх не впізнаєш?
Оксана схилилася, протягнула руку до собаки. Той почав злякано скавучати, задкувати від руки. Та все ж Оксана погладила Альфу.
— Це буде ваша кімната, — показував батько, — а ми — в другій. Відпочивайте. Скоро будемо їсти. Ніна Петрівна стільки наготувала!
Усі пішли до кімнати. А собака лежав біля вхідних дверей уже мертвий. З пащі в нього текла кров.
* * *
Минуло літо. Оксана поступила до медінституту. Батьки Андрія якось швидко постаріли, почували себе погано весь час. Та й сам Андрій виглядав гірше.
Якось вранці Андрій збирався до школи, Оксана — до інституту.
— Скільки у тебе сьогодні пар? — на ходу запитував Андрій у неї.
Оксана, поспішаючи до дверей, кинула:
— Ми в анатомічному.
... В анатомічному театрі студенти розтинали трупи.
— Давай сюди, — почувся голос. — Хай спробують.
Внесли маленьке тільце, вкрите простирадлом.
— Дитина, два роки. Обварилася окропом, — пояснював високий чоловік, очевидно, лікар-педагог.
Оксана підійшла до маленького тіла, озирнулася. Троє студентів продовжували робити своє; лікар пішов. Вона витягла з кишені халату баночку, підставила під дитячу руку, спритно різанула скальпелем по венах... Кров текла повільно, неохоче, тож Оксана допомагала, натискаючи пальцями на судини маленької руки. Набравши майже повну баночку крові, Оксана закрила її кришкою і заховала до кишені.
Однокурсниця Оксани, Віра, бачила, як та ховає баночку.
Дівчата зустрілися очима: здивований погляд Віри і розгублений — Оксани.
— Навіщо тобі кров?
— Я, Віро, тобі потім розповім. Це такий народний засіб від однієї хвороби... Родич хворіє.. Ти вже йтимеш додому? Я тебе зачекаю.
... Додому йшли разом. Про щось гомоніли.
— Ой, Вірко! У тебе часом носовичка немає? — спохопилася раптом Оксана. — Забула свій...
— На, візьми, — дістала Віра хусточку.
Оксана підіййшла до дзеркальної вітрини магазину, витерла носовичком кутики рота, склала його зворотньою стороною і віддала Вірі.
Вони пройшли ще трохи.