На вершину Попа Івана вело кілька стежок: Оленка подалася найпологішою, за нею пішов Данило, не наздоганяючи: знав-бо, що розмови між ними більше не буде, й мозолив хлопець думкою мозок: що ж, до біса, трапилося, звідки взявся в неї той холод: чи то із сорому за нічний поцілунок, якого, може, й не було?
А коли підходили до вершини гори, й на безверхому мурі колишньої обсерваторії вирізнилася кладка з чорних валунів, Данило згадав розповідь ватага про щорічні тутешні сутички ворожих родів з Явірника й Зеленої, й подумав при цьому, що не знає Оленчиного прізвища й чомусь не хоче знати, та й Оленка його не запитує…
Вони увійшли одне за одним на загороджений муром плац. Під північною стіною сіріла латка вчорашнього снігу й на ній розмазалась червона пляма; поруч валявся зломаний держак від бартки, й Оленка пильно придивилася до нього… Повсюдно виднілися сліди шабашу: консервні бляшанки, порожні пляшки; з почорнілого вогнища струменіли тоненькі цівки диму.
Оленка стояла з одного боку снігової латки, а Данило з другого, й між ними темніла пляма, що бралася в коричневий колір; обоє й далі мовчали, й кожне з них намагалося розкрити загадку їхнього відчуження й таємницю, яка відбулася на цьому плацу купальської ночі.
Данила огорнув туск від думки, що вони зараз розійдуться й ніколи більше не зустрінуться; на його устах ще теплився слід дівочого поцілунку – й не буде того більше, не буде; він хотів спитати в неї прізвище й не зробив цього, Оленка теж не запитувала, і від цієї нез'ясованості тайна сама скрадливо прояснювалася, й страх перед її розгадкою примушував обох мовчати.
"Чи ми ще колись зустрінемося?" – витиснув Данило з горла й побачив, як вродливе обличчя дівчини вкрилося вмить осугою смутку.
Вона підвела на нього погляд і тихо мовила, показавши на коричневу пляму:
"Хіба не бачиш, що між нами кров?"
І різко рушила з місця, обійшла закривавлену латку снігу, припала до Данилових грудей, поцілувала його в щоку й вибігла з плацу, піднявши на ходу зломаний держак. І зникла за кущами ялівцю.
Білява голівка вряди-годи то виринала з ялівцевих і жерепових зарослів, то зникала, й Данило чомусь-таки вірив, що Оленка зупиниться внизу й чекатиме на нього, бо чому мала б полишити його самого серед чорногорського безлюддя, чей не посперечалися, не посварилися, і що могла важити для них червона пляма на снігу, а може, то й не кров, а хтось вишневий сік розлив… А якби й кров, то що їм до бійки якихось сп'янілих парубків, чому б це мало стати причиною їхньої розлуки?
Постать дівчини вихопилася із зарослів й чимдалі маліла, Оленка не зупинялася, не озиралася, й на Данила повіяло пусткою – він зрозумів, що більше ніколи її не побачить, і від цього зробилося неймовірно тоскно; він ще не міг визначити ціни згуби, лише відчув, як відкроїлася від нього немовби половина його сутності, щойно заповнена образом дівчини, яка несподівано завітала в його життя.
Це було надто несправедливо, бо що б могла означати для Оленки розповідь ватага про невгасиму ворожнечу між родами Шумеїв? І що з того, що Данилових родаків прозвали Апостолами, – та навіть якби Оленка походила з Шумеїв, прозваних Злодіями, то яке це мало б значення нині для них обох – цивілізованих, освічених, сучасних?
Проте Данилова догадка була вперта: а таки напевно ця дівчина із Шумеїв-Злодіїв, і соромиться вона негідного прозвиська й оздоблюється на людей, які про це їй нагадують… Почекай, Оленко, якщо це насправді так, то ще не знати, чи справедливо вас прозвали, й чи моє прозвисько не має іронічного відтінку, як-от – "святенник", "боженька"?
Данило не був упевнений, що догадка його вірна, проте в її справдешності щораз то більше переконувала дивна поведінка Оленки – і йому стало гірко від того, що така дрібниця знівечила їхнє знайомство, однак тут же вкрадалася у свідомість думка про фатальність родової приналежності, коли за неї ось учора пролилася кров.
Він мусить наздогнати дівчину й переконати її, коли це правда, в марності задавнених образ і родової ворожнечі, та водночас проколювалася в душі цікавість дізнатися правди, заступленої від нього заслоною правіку.
Й заволав Данило навздогін Оленці, щоб зупинилася, та голос не здолав простору, що протягнувся між ними; він перейшов горби Рокиту й Керничку, вийшов на буркутський плай, допав уже й до Буркута: біля дороги стояв порожній жаб'євський автобус, який стоятиме тут до самого надвечір'я, проте Оленки хлопець не побачив, можливо, поїхала попутною вантажівкою.
Змучений і збезнадіяний, він присів на приступку машини й думав про свій родовід, який для нього сягав не далі діда Пилипа Шумея, що помер, коли Данилові сповнилося десять літ.
Розділ третій
Данилова неня Федора прийшла в Явірник ще малою із присілка Теребіж, де вузькоокі, кустраті й чорні вуглярі випалювали деревне вугілля й виплавлювали смолу з березової кори, а ще крали курей по довколишніх селах. Вихопила дитину з бруду й нестатків її мати, вродливиця Калина, що невість-як опинилася в хаті відлюдькуватого нероби Івана Джемиги, й привела свою доньку до власника Веснярської полонини Пилипа Шумея, уклінно впросивши його взяти Федорку за пастушку до телят.
Мав Пилип чимале стадо маржини, ще й племінного бугая, від якого корови щорічно телилися чорномордим молодняком; шкодуючи тих теличок і бичків, ґазда ніколи не виганяв їх на полонину – паші вистачало й на Думських пагорбах, що збігали пологими схилами до Черемоша.
Ті обгороджені воринням сінокоси й лисі пасовиська, і кладка через ріку, що провадила до гори Тарниці, порослої рівними, мов пасхальні свічі, смереками, на які був добрий попит в кутських тартаках, і довгий ряд схожих на сірникові коробки вуликів на царині під Маґурою та й сама ґражда, обступлена зусібіч заломленими дахами, піддашшями, галереями й подвір'ям, обставленим стайнею, хлівами, стодолою й оборогом, між якими навіть щілини не проглядалося, й на Божий світ виводили тільки хвіртка з боку Думської гори й возова брама від ріки – все це належало фудульному ґазді Пилипові Шумеєві, прозваному Апостолом.
Сирота Федора виростала серед цього добра й не почувалася тут наймичкою: була працьовитою, бистрою, мов бджілка, і все, що її оточувало, немовби їй і належало; дбала вона про Пилипове багатство, як про своє власне; з роками виструнчувалася, мов гаджуга, а коли стала на порі, й тугі циці вже не вміщалися в пазушині, а великі сині очі, заволочені блудною паволокою, крадькома пазили за чорночубим, смаглявим, ніби циганської крові, багацьким одинаком Николою, а той водно вишукував собі роботу, де поралася Федора, – тоді вони обоє почали пропадати то в колешні, то в стодолі; врешті стрункі ноги дівчини у вечірню пору стали дрібно перераховувати щаблі драбини, припертої до оборога, й тріщали ті перекладини теж під вагою ставного парубка, – не промайнули ці гріховні виправи повз пильні очі господаря, й зметикував собі суворий і мовчазний Пилип, що пора дівчину виганяти з обійстя або ж брати за невістку…