"Ніколи такого не чув", – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.
Дівчина миттю відвела від хлопця очі й прошепотіла, затинаючись:
"І я… і я про таке не чула…"
"Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самі Шумеями єсьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втім, що мені до того?"
"Та ні, ми інші, вуйку… А не знаємо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львові – вчимося…" – ніби виправдовувався перед ватагом Данило.
"Хіба що так, – згідливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потім на Оленку. – А може, ви й не звідти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Ті роди здавна ворогують, і на Івана Купала на нашій горі деколи й крівця ллється. Бартками б'ються…
То, певне, Божий палець – що вдарила нині плова. Хоча вони, ті воріженьки, такі закукурічені, а ще як вип'ють – то й у шарґу можуть прийти зводити порахунки…"
Ватаг змовк і більше й словом не обізвався. Данило теж мовчав, хоч мав намір розпитати старого щось про демонологію. Не розпитував. А Оленка зовсім не підводила голови, й Данило відчув, як між ними пролягло незрозуміле відчуження. Проте ні він, ні вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало від того, що обоє могли стати нині свідками бійки ворожих родів?
До кулеші з бриндзою ніхто з них не торкнувся.
Врешті ватаг підвівся і владно мовив до жінок, пастухів та молодят:
"Пора вже в стебло!"
У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кімнату, лежали покотом пастухи й пастушки і вже спали; прийшлі жінки відшукували вільні місця, втискалися поміж сплячих і тихо засинали; ватаг показав мандрівникам на край прічі, де в тісноті могли лежати тільки двоє, й кинув їм ліжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який відразу влігся біля пастуха, що розпачливо хропів; він повернув його на бік, притиснувся до нього спиною й, відхиливши ріг пропахлого потом покривала, кивнув Оленці рукою, щоб лягала. Вона ще довго тупцювала на місці, та врешті пірнула під ліжник, немов у холодну ополонку. Обоє лежали обличчям до обличчя, дівчина вдихала знайомий тютюновий запах, й це її заспокоювало, а надворі вже стемніло, й два маленькі віконця зажевріли до вимитого неба з повислою на ньому кочергою молодого місяця, немов очі зачаєної вовчиці.
За віконцями вирував, наче вода в ковбані, приглушений шум, який ніколи в горах не стихає – у вітряну а чи в тиху погоду. Той шум здавався Данилові невпинним диханням планети, чутним лише на верховинах: то видихала земля струджений дух і жадібно всмоктувала в свої легені кришталево чисте й від свіжості колюче повітря. Гірський шум зливався з диханням утомлених людей і ставав тишею, крізь яку вперто пробивалася в Данилову пам'ять запаморочлива мелодія пісні: "Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить і дівчина спить, тільки я не сплю, бо – весна…" Ця піднебесна мелодія Василя Якуб'яка, ці вишукані в гірському шумі слова Степана Пушика скрізь тепер бриніли, виповнюючи собою безмежний простір неба й гір, а теж кімнату, в якій спали люди.
А чи сплять? – думав у напівдрімоті Данило. – Таж ні – всіх оповив чар полонинської ночі, всі прислухаються до неї… Й нараз він крізь мрево тиші вчув живий шепіт, що зливався з піснею й шелестів словами: "Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки й горить трава, а ми ляжемо на ній, там не так тісно…" – "Лежи тихенько, Іванку, люди почують, ніхто ж не спить…" – "Вийдім, Марічко, на полонину й до світанку гей як налюбимося…" – й шепіт заглушив м'який звук поцілунка… Чи це снилося Данилові, чи направді він підслухав тремку намову до любові; хлопець розплющив очі й у відсвіті жевріючих шибок впіймав тихий погляд Оленки; він дотикався віями до її вій, два дихання ставали одним, а уста боязко наближалися, і вже зіткнулися вони у вологому поцілунку, губи в Оленки були солодкі й рухливі, вона всмоктувала в себе дихання хлопця, та обоє лежали непорушно, засинаючи в поцілунку, і снився їм шалений гріх…
А ніч була коротка, вже за віконцями зарожевіло небо, й розсипаний на скалки місяць знову зліпився в кочергу, яка блідла й ставала білою хмаркою й нарешті випарувалася над гірським гребенем; в кімнаті посіріло, люди заворушилися й тихо вислизали надвір, біля кошар уже чулося гейкання, світанок сповнився блеяниям овець, муканням корів, форканням коней, і чутно було владний голос ватага.
Оленка й Данило схопилися з нар, щоб при денному світлі ніхто не побачив їх, накритих одним ліжником; вони поправляли на собі одежу й намагалися не дивитись одне на одного, та коли їхні очі зустрічалися, Данило мовчки запитував, чи то правда, що вона його цілувала, що вони заснули в солодкому поцілунку, і яку надію він може мати після цього – й чим упертіше про це запитував, тим густіше заволочувались її очі памороззю холоду, й вона мовчки запевняла: "Це тобі наснилося, парубче".
А коли ні, наполягав він, то що то було: забава чи любов?; то був тільки сон, відпекувалась дівчина, забудь про це; а як мені далі бути – влюбленому?; як хочеш, мені таки треба вийти на гору, а ти не мусиш, чого нам разом іти, немов справді посватаним, ми ж випадково зустрілися й зараз розійдемося назавше; я піду з тобою; хіба я бороню, тільки затям, що все те наснилося тобі…
Вони мовчки змагалися, Данило вловлював в очах дівчини тугу й холод водночас: що трапилося, чим я її образив?
По черзі зайшли до колиби, щоб переодягнутися в свою висохлу біля ватри одежу, з'їли по дрібці вчорашньої кулеші з бриндзою й вийшли на полонину. Вівчарі вже погнали товар на пашу, бовгарі випускали корів зі стаєнь, вівчарки дзяворили, зганяючи до гурту овець, які відбилися від стада, й стояв біля стаї ватаг, супроводжуючи поглядом полонинський хід.
"Слава Йсу, вуйку Дмитре! – обізвався до нього Данило. – Як спали?"
"Миром!"
"Дякуємо вам за нічліг".
"Нема за що, – підкрутив вуса ватаг. – А дивіться-но, яка погода!"
"Йдемо на гору… А чи можна ще колись до вас заглянути?"
"Та чом би й ні!"
"Я хотів би дещо розпитати про нечисту силу…"
"Та я міг би розповісти не одне… Але, як по правді, то нечистої сили в горах нема. Таж подивися лишень на це небо!" – ватаг звів угору руки.