"Що ж ви робите, братчики, таж я з вами…"; "Гай-гай, мерзо, гонь попереду, в корчмі мемо правуватися, за пугарем горівки все тобі роз'яснимо"; "Та куди ви його ведете?" – скрикнули разом Варвара з донькою; "А то не ваше бабське діло, сидіть собі тихо за своїм частоколом, й ані мур-мур…"
Сафат штовхнув Ілька в спину, аж той заточився, а біленький Пилипко покотився вниз дорогою й першим допав до корчми; під серцем у нього млоївся страх, однак ще теплилася в душі надія, що випросить він в опришків милосердя для неня.
Гримнув Сафат ногою в двері корчми, пропустив поперед себе Панаса з Гльком, Панас гукнув до переляканого корчмаря: "Горівки, жиде, але борзо!"; Хаїм квапно поставив на стіл бутель і пугарі, а Пилипко переліз попід шинквасом, сховався за халат шинкаря й виглядав звідти одним оком, з якого, в передчутті лиха, котилася по дитячій щоці сльоза. Сафат розливав горілку в пугарі, Панас розв'язав Ількові руки, подав йому наповнений келишок.
"Пий, ґаздо, до дна, бо, може, востаннє п'єш, – промовив сумирним голосом, гейби йому самому стало жаль колишнього побратима. – То ось що скажу тобі: нажився ти вже на своєму господарстві, та й доста. Нащо тобі того клопоту: панщину відробляти, від корів, овець, бджіл, курей чинш платити та ще й яйця і бриндзу носити до двору. А панський економ кожну спасівку на твоїх яблінках порахує й десятину забере… Треба тобі того? А так лежатимеш спокійно в сирій земличці й ніц-нічого не будеш винен світові… Але ти пий, пий!"
"Оце кара за мою подлу втіху з братової біди", – майнуло покаянне в зів'яленій страхом свідомості Ілька, він слухняно перехилив пугар, зітхнув і прошелестів зшерхлими губами:
"Та що ви, хлопці, вбити мене збираєтеся?"
"А що належиться за зраду?" – проскрипів молодий опришок, вийняв із-за череса пістоля й поклав його на стіл.
"Але ж я нікого не зраджував, братчики милі! – простягнув Глько до суддів праву руку, а лівою витирав очі – так жаль йому стало свого життя, що на плач потягнуло. — Як би то я міг рідного брата зрадити, войсько на нього спровадити, таж я не кальвін, я хрещений…"
"Ніхто дороги до печери не знав, окрім тебе, – знову спокійно заговорив Панас, бо таки співчував Ількові в його біді. – А ти пішов від нас, апостолом захотів стати – так вас, жмикрутів, називають голодранці, котрі бартки в руках втримати не можуть, а тільки вміють недоїдки у вас вижебрувати. Правда? Ну а за ґаздівський стан платити панам треба, знали ж бо вони, що ти опришкував. То ти й заплатив… Таж тобі пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати, скільки леґінів поклали драгуни та смоляки біля нашої печери! А ватажка живим узяли, до коломийського криміналу перевели з Устєрік й повісили на ринку… Хіба не ти доніс на нас у мандаторію, хто ще інший міг це зробити, коли про Довбушеву печеру на Чорній горі сам Бог не знав?"
"Не доносив я, братчики мої любі, не доносив!" – просився Ілько.
"Гей, якби ти мав свідків, що то хтось інший…" – почувся жаль в Панасовім голосі.
"Бог мені свідком, Панасе!.. Поклянуся я тобі найдорожчим – он ховається за жидову мантлю мій біленький синочок, котрого я більше за своє життя люблю, – най би він сконав цієї миті, коли я брешу…"
"А не сконає, ні! – гаркнув Сафат і з любов'ю погладив ручку пістоля. – Довго він житиме з твоєю ганьбою, й навіть на Різдво ніхто йому під вікнами не заколядує й щастя не повіншує – цуратися його будуть християни, мов пса скаженого!"
"Бог усе бачить…" – зів'яв Ілько, опустивши голову на груди.
Прудко підвівся Сафат, взяв пістоля й дулом показав на двері.
"Виходь, зраднику! Кров за кров…"
"Та почекай, не квапся, Сафате, ще попитаємо його", – пробував затримати молодого опришка Панас, але той уже виштовхував Ілька за двері корчми.
Тоді виліз з-під ляди Пилипко й припав Сафатові до колін.
"Куди ви ведете мого неня, куди?!" – заволав.
Сафат відштовхнув хлопчика ногою, Панас узяв малого на руки, затулив долонею йому очі, той запручався, вихопився з обіймів опришка, але аж тоді, коли надворі пролунав постріл.
Пилипко усім тілом вдарився об двері, викотився надвір, встав і уздрів те, чого ніколи не мав би бачити: молодий опришок стояв спиною до корчми, опустивши руку з пістолем, з дула ще курився дим, а Ілько лежав навзнак на мураві, і з його грудей крізь дірку в кептарі вибухала гаряча кров.
Хлопчина припав до тата, сіпав його за руки, спонукуючи, щоб підвівся, але Ілько вже не жив, й заплакав Пилипко так голосно, що почули люди в Явірнику й почали збігатися до корчми; з Думської гори бігли, лементуючи, спотикаючись і падаючи долі, дві жінки, а за опришками закурилося – й за мить їх не стало видно над Черемошем, й заніміло село, тільки дитячий плач рунтав тривожну тишу:
"Дєдику, мій дєдику, що вони з вами вчинили, що ви лежите й ніц не кажете? Йой-йой, та що ви йому зробили, злодії?!"
Розділ дванадцятий
Рукопис товстий, пожовклий папір змережаний таким дрібним почерком, що місцями знадобилась би лупа, аби відчитати. "Пам'ятник ієрея Петра Ступницького" написаний польською мовою, й це утруднює Оленці слебізувати текст.
У бібліотеці Коломийського музею "Гуцульщина" тихо, немов у церкві перед відправою, директор пані Мирослава чемно полишила Оленку саму, рада, що цій допитливій дівчині спотребилася її допомога.
"Чому, питаєте, "Пам'ятник" зберігається в нас, хоч зареєстрований у архіві, – добре, що звідти справили вас до мене… Це загадкова історія: напевне, отець Петро був знайомий із засновником нашого музею світлої пам'яті Володимиром Кобринським, бо ж бачите – йому присвячена ця праця, яку, очевидно, спадкоємці ієрея віддали до коломийського архіву, а звідти її переадресували нам… Та ви спокійно працюйте хоч і щодня – з десятої до шостої – я не буду вам заважати…"
Оленка поволі вчитується в текст, й уже через кілька сторінок польська мова перестає бути їй чужою; розповідь отця Петра щораз то глибше заводить її в давнопроминулі реалії, мова пам'ятки остаточно втрачає властиве звучання й стає мовою незмірно цікавої історії, яка цілком поглинає Оленку, й вона мимоволі стає співучасницею моторошного дійства, що відбувається на центральному коломийському майдані у роздоріжжі між двома міськими артеріями, які біжать від ратуші – одна до залізничного двірця, а друга до єзуїтського костьолу.