Бачив усе це Ілько, й пригнобленість ватажка давала йому право дедалі впертіше думати про вивільнення від опришківської неволі, й усе менше лякали його Миколині погрози. Й трапилося врешті, що напучування ватажка збудили в Ількові ярий бунт, він і сам не втямив, як посмів так повестися з братом: схопився, окинув злим оком побратимів і Миколу, які сиділи на колодах довкола вогнища, і скрикнув:
"Про яку ти зраду мовиш, брате? Любити свою родину – жону, діток – то зрада? А чи не є зрадою те, що ми тут нидіємо без жодної користі як для себе, так і для людей? Та навіть ті дукати, що награбували-сьмо у панів, нікому не потрібні, бо що з того, що я приніс жменю золота своїй Варварі, а вона з ними ні на ринок до Косова, ні до склепу в Кутах, ані навіть до явірницької корчми не зможе потикнутися – бо звідки у простої гуцулки взялися ті гульдени? Та най би лишень блиснула ними в очі крамареві – то й відразу до цюпи! І доки, доки маємо тут голодувати й мерзнути?"
"Ми зрівнюємо світ, брате Ільку, хіба ти забув заповіт Довбуша: всі мають стати рівними, бо так сотворив Господь людей. Тому ми відбираємо в багатих…"
"Рівності немає навіть у стаді, Миколо, бо й там є дужчі і слабші. Але хто від наших грабунків став краще жити? Чи ж то полегшив життя гуцулів Довбуш, коли вбив довгопільського отамана Дідушка – хто став ліпше матися після цього? А як ми зрівняємо всіх до жебрацтва, то звідки візьметься на світі добробут – зі злиднів?"
"Дукою захотів стати, апостолом?!" – скрикнув ватажок і вгатив барткою по колоді, аж та застрягла в дереві по обушок, і подумав Ілько, що цей топір колись розчерепить йому голову, і в цю мить зродився в його свідомості остаточний рішенець.
"Ґаздою хочу бути, що в цьому поганого, брате?" – промовив твердо.
"Кожен, поки заґаздується, стане спершу цісарським слугою, пушкарем – за десять ґрейцарів на день! Або ж до війська запропаститься на півжиття… А ми вольні! І краще нам ходити в постолах, ніж у жовнярських камашах, і ліпше мені жити в печері, ніж у смердючій касарні!"
Втямив тоді Ілько, що цієї розмови з братом опришки йому не забудуть… Більше не встрявав у суперечки з Миколою, відмовчувався, а згодом і подобрів ватажок… Та коли завесніло, покинув Ілько серед ночі печеру, зійшов з Чорної гори й подався у Явірник до своєї родини, затаївши в серці страх перед опришківською розправою.
Минуло кілька років у спокою, та який то був спокій, коли в горах то тут то там з'являлися дрібні опришківські загони, й чим дрібніші, тим жорстокіші: в Делятині обчистили корчму й спалили її разом з корчмарем; в Рунгурах спіймали стражника яблунівського старости й гейби нізащо розіп'яли його на смереці; загрожений опришками рожнівський магнат Чурило втік із сім'єю до Коломиї, а його маєток пішов з димом – й перемовлялися півголосом ґазди біля явірницької церкви по неділях, що то побратими Миколи Драгирука, страченого в Коломиї, шукають зрадника, який показав драгунській ровті стежку до Довбушевої печери, а поки що покутують невинні…
Ні на хвилину не покидала Ілька тривога, й він гасив її роботою: ґражда під Думською горою виростала вверх і вшир, вже закрилася галереями і високими парканами, вздовж яких ґазда насадив частоколом загострені палі, та скільки Ілько не укріплював обійстя, все здавалось йому, що цього мало для оборони: він тарганив тачкою із зарінку дикий камінь й обводив свою фортецю муром – однак усе це виявилося марним, коли побачив, як на Погорільській полонині, ген за Буркутом, спалахнула чута, за нею, ближче до Явірника, загорілася друга вежа – на Маришевській, а далі третя – на Тарницькій полонині; то пушкарі запалювали на чугах бочки із смолою, даючи знати в устєріцьку мандаторію, що йдуть опришки.
Та Устєріки далеко, а з мандаторії до Голошина, де, як стало відомо, переховувалися вірні схопленому ватажкові леґіні, навіть кінній драгунії треба гнатися небезмай цілий день, а до Явірника опришкам рукою подати…
Але що їм у Явірнику робити? – заспокоював себе Ілько. – Хіба що до Хаїмової корчми вваляться горілки напитися… А може, в Путилу справилися – пана Яблоновського поколошматити; або ж переходять у безпечніше місце на Маґуру – там така пропасть, що ні конем, ні пішки не доберешся… Проте марно втішав себе Ілько Шумей, якого горяни вже Апостолом прозвали, хоч він і не гадав записуватися в пушкарі; терпло зі страху тіло в явірницького ґазди, який не так давно опришкував іще на Чорній горі, – і завмер він і руки безсило опустив, коли побачив леґінів у лисячих клепанях, що, нагнувшись до кінських хребтів, чвалали понад Черемошем. І як тільки-но звернули вони в бік Думської гори, в підніжжі якої білів свіжим ґонтом гостроверхий дах ґражди, вмить зариґлював Ілько браму й колодки на хвіртках позамикав; і вже заголосили Варвара з дочкою, зять вийшов на галерею з крісом напереваги, а білоголовий Ільків синок Пилипко аж на оборіг видряпався, ще не розуміючи, яка ж то біда настигає його неня; він захоплено спостерігав, як б'ють копитами опришківські бахмати землю й каміння, а вершники палять з пістолів…
Та врешті звіддалік почувся зловісний крик:
"Виходь, поганцю, на розправу!"
Поки хлопчина встиг збагнути, що опришки не буйні герці справляють, а прискакали на криваву помсту, Ілько подав знак зятеві, щоб поклав кріс долі, даремно чинити спротив – нас два, а їх цілий загін, та й вини за мною нема ніякої, я ж, відколи покинув Чорну гору, й кроку не ступив поза свою ґражду, нікому й слова про Довбушеву печеру не повів, а як там сталося з братом Миколою, що його вислідили, то хіба один Бог святий знає, – Ілько розриґлював браму й вийшов на дорогу, якою скакали на конях два леґіні, а решта зосталися над рікою.
Упізнав в обличчя колишнього вірного побратима Панаса, й на мить Ількові відлягло від серця – таж іще недавно крихтою хліба з ним та й з кожним цімбориком ділився, і всі ж разом накладали головою у виправі на Кути… А другого вершника не знав – був то молоденький парубок, ще хлопчина, проте його лютий вигляд не віщував нічого доброго: обличчя скували ціпкі жовна, і в очах жаріла непогамовна жорстокість. Й цього леґіника Ілько збоявся… Переборюючи зрадливу судому на губах, він намагався посміхнутися до хлопців; Панас відвів від Ілька очі й сказав до хлопчиська: "Не квапся, Сафате, треба спочатку з ним побалакати, може…" – "А що балакати? – визвірився на Панаса Сафат. – Ви вже не з одним балакали, та все не з тим, аж поки я не прийшов до вас і не сказав, де зрадник!" Він зіскочив з коня, кинувся на Ілька, скрутив йому назад руки і зв'язав ременем. Панас теж спішився, та все ще стояв – нерішучий.