— Паранею називає! Ах, ти хитрий чорте! — промовила йому вслід Настка: відтак отворила двері і стала підслухувати, однакож не витерпіла і сама побігла вниз. Страх цікаво їй було довідатись, про що він говорить там з господинею: та і загалом видно було, що вона на смерть очарована Разумихіном.
Ледви тільки зачинились за нею двері, хорий скинув з себе покривало і мов скажений зірвався з постелі. З пекучою, судорожною нетерпеливістю дожидав він, поки вони вийдуть, щоби чим скорше, як лиш уступляться, і взятися за діло. Але за що-ж, за яке діло? — він тепер, начеб нарочно і забув.
— Господи! скажи Ти мені лиш одно: чи знають вони про все, чи ще не знають? Ану, як вже знають і тілько заставляються, дразнять поки лежу, а відтак нараз увійдуть і скажуть, що все давно вже звісне і що вони лиш так... Що-ж тепер чинити? Ось і забув як нароком; відразу забув, ще перед хвилиною памятав!
Він стояв серед кімнати і в убиваючій непевности оглядався довкола; підійшов до дверий, отворив, прислухувався; але се було не те. Нараз, мов би пригадавши, кинувся він до кута, де в обоях була— діра, почав усе оглядати, запустив в діру руку, полапав, але і се не те. Він пішов до печі, отворив її і став порпати в попелі: кусочки окравків від штанів і шматки розірваної кишені так і валялись, як він їх тоді кинув, значить отже ніхто не заглядав! Тут нагадав він про шкарпетку, про котру Разумихін що лиш розповідав. Правда, ось вона на дивані лежить під покривалом, та вже до того затерлася і запачкалася з тої пори, що навірно Заметов нічого не міг доглянути.
— Ба, Заметов!... контора!... А чого-ж мене в контору кличуть? де завізвання? Ба!... я помішав, се тоді кликали! Я тоді також шкарпетку оглядав, а тепер ... тепер я був хорий. А за чим Заметов заходив? Чого приводив його Разумихін? ... — бурмотів він в ослабленню, сідаючи знову на диван. — Що-ж се? Чи мені усе ще маячиться, чи воно направду? Здається, направду... А, нагадав: втікати! чим скорше втікати, доконче, доконче втікати! Так... а куди? а де моє одіння? Черевиків нема! Забрали! Укрили! Розумію! А ось пальто — недобачили! Ось і гроші на столі, слава Богу! Ось і вексель... Я візьму гроші і втечу, і другу квати-ру найму, вони не відшукають!... Ба, а поліція? Найдуть! Разумихін найде. Ліпше зовсім втікати ... далеко ... в Америку, і наплювати на них! І вексель взяти ... він там пригодиться. Чого би ще взяти? Вони думають, що я хорий! Вони і не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!.,. Я по очах відгадав, що вони все знають! Тілько би зі сходів зійти! Ану, як у них там сторожа стоїть, поліцейники! Що се? дивись-но! А ось і пиво осталось, пів бутельки, холодне!
Він вхопив бутельку, в котрій ще оставалось пива на цілу склянку, і з розкішю випив за одним духом, мов би гасячи вогонь у груди. Та не тревало і мінути, як пиво ударило йому до голови а по спині перебігла легка і навіть приємна дрощ. Він ляг і натягнув на себе покривало. Думки його,— і без того хорі та беззвязні, стали мішатись все більше і більше і скоро сон, легкий і приємний огорнув його. З роскішю відшукав він головою місце на подушці, кріпше обтулився мягким ватовим покривалом, котре було тепер на нім місто рознесеного давнійшого плаща, тихо зітхнув і заснув глибоким, кріпким, цілющим сном.
Прокинувся він, коли почув, що хтось увійшов до него. Розплющив очи і побачив Разумихіна. Сей отворив двері на-остіж і стояв на порозі надумуючись: входити чи ні? Раскольніков душком припіднявся на дивані і дивився на него, начеб силуючись нагадати щось.
— А, не спиш, ну, ось і я! Настечко, подавай сюди ЗБИТОК! — крикнув Разумихін вділ. — Зараз рахунок зложу.
— Котра година? — спитав Раскольніков, жахливо оглядаючись. (
— Ти порядно, братчику, переслався; вечір на дворі, шеста година буде. Годин шість чи більше спав...
— Господи! Що-ж се я!...
— Ну, велика річ! На здоровля! Куди спішиш? На "рандеву", чи що? Весь час тепер наш. Я вже три години тебе жду; разів два заходив, ти спав. До Зосимова двічи навідувався: нема дома, та й тілько! Але нічого, прийде!... За своїми орудочками також я навганявся. Я, бачиш, сегодня перепровадився, цілком перепровадився, з дядьком. У мене, слухай, тепер дядько ... Ну так, до біса, берімось за діло!... Давай сюди ЗБИТОК, Настусенько. Ось ми зараз... А як, брате, тобі?
— Я здоров; я не хорий ... Разумихіне, ти тут давно?
— Говорю, три години жду.
— Ні, а передше?
— Що передше?
— Від коли ти сюди ходиш?
— Адже я тобі вже розказував; або-ж не памятаеш? Раскольніков задумався. Мов у сні мріло йому все, що
було,перед тим. Сам він не міг пригадати і питаючо глядів на Разумихіна.
— Гм! — сказав той. — Забув. Мені ще перше здавалось, що ти усе ще не при собі... Справді, цілком ліпше виглядаєш. Па^убяга! Ну, же, до діла! Ось зараз нагадаєш. Гляди-но сюди, любий хлопче.
Віїг став розвязувати ЗБИТОК, котрим сам, як було по нім видно, незвичайно радувався.
— Се, брате, чи повіриш, у мене особливо на серці лежало. Бо, бачиш, треба-ж з тебе доконче чоловіка зробити. Приступаймо. Почнемо згори. Чи бачиш ти отсю шапчину? — почав він, винимаючи із звитка досить гарненьку, але заразом вельми звичайну і дешеву шапку. — Позволь-но при-міритй?
— Опісля, пізнійше, — промовив Раскольніков, відмахуючись роздразнено.
— Ні вже, братчику Родю, не протився, опісля пізно буде; та і я цілу ніч не засну, бо без міри, навздогад купував. Як раз добра! — скрикнув він торжественно, приміривши, — мов би втяв на тебе! Убір голови, се, брате, найважнійша річ, в костюмі, в сйоїм роді рекомендація. Толстяков, мій приятель, кождий раз мусить знимати своє накриття, як приходить куди небудь*на прилюдне місце, де всі другі в капелюхах і шапках стоять. Всі думають, що він се з невільничих чувств, а він попросту тому, що свого пташачого гнізда соромиться: стидливий такий чоловік! Ну, дивіться, Настечко, ось вам два убрання голови: сей пальмерстон (він дістав з кута викривлений круглий капелюх Раскольнікова, котрий не знати чому назвав пальмерстоном), або отся юви-лєрська забавочка? Вгадай но, Редечку, як думаєш, що заплатив? Настусенько? — звернувся від до неї, коли побачив, що Раскольніков мовчить.