Раскольніков мовчав, хоч ні на хвилинку Н.Ї спускав з него заполошеного погляду, і тепер упірно вдивлявся в него.
— Та ще і як до людей, — тягну?* дальше Разумихін, ні трохи не збиваючись мовчанням і начеб потакуючи одержаній відповіди, — і навіть дуже, в кождім змислі.
— Тьфу, безстидник! — крикнула знову Настка, котрій розмова тая справляла очевидячки незвичайну приємність.
— Погано, брате, се, що ти з самого початку не зумів взятися за діло. З нею треба було не так. Адже-ж се, так сказати, найбільш несподіваний характер! Ну, та про характер опісля... А тільки як, приміром, довести до того, щоб вона тобі обіду сміла не присилати? Або, приміром, сей вексель? Та ти з розуму зійшов, підписувати вексель! Або хоч би отся покладена женитьба, коли ще донька, Наталія Єгорів-на, жива була... Я все знаю! Та втім, я знаю, що се делікатна матерія і що я осел, ти мене звини. Але що тикається глупости: як ти думаєш, адже Прасковія Павлівна цілком, брате, не така глупа, як з першого погляду можна би судити, а?
— Розуміється... — процідив Раскольніков, дивлячись в бік, все-ж таки міркуючи, що вигіднійше піддержати розмову.
— Не правда-ж? — скрикнув Разумихін, очевидно ура-дований, що йому відповіли, — мимо того однакож таки і не розумна, га? Цілковито, цілковите* несподіваний характер! Я, брате, почасти і не знаю, що думати і говорити, гублюся, впевняю тебе... Років сорок певно вже має. Вона говорить: трийцять шість і на се повне право має. Та клянусь тобі, що суджу про ню більш розумово, лиш після одної метафізики; тут, брате, у нас така загадка завязалась, нічого не розберу! Ну, та се все дурниця, а тілько вона, видячи, що ти вже не студент, що лекції і одежі в тебе нема, і що по смерти панночки їй нічого вже тебе на рідній стопі держати, нараз налякалась,, а як ти ще в добавку запхався в кут і нічого давнійшого не піддержував, вона і задумала тебе з кватири прогнати. І давно вона носилась з сим заміром, та вексля жаль стало. Крім того ще ти сам впевняв, що мати заплатить...
— Се я з підлости моєї говорив... Мати моя трохи що сама милостині не просить... а я дурив, щоб мене в хаті держали і кормили, — проговорив голоенр і виразно Раскольніков.
— Та се-ж розумно. Тільки вся штука в тім, що тут і підвернувся добродій Чебаров, надворний радник і діловий чоловік. Параня без него нічого би не видумала, вже надто стидлива; ну а діловий чоловік не стидливий і почав зараз від того, що поставив питання: чи є надія, щоб вексель сплачено? Відповідь: є, бо є така матуся, що із сто-двай-цятя-пяти-рублевої пенсії, хоч сама їсти не буде, а вже Ро-дечка свого виручить, та сестрин я така є, що за братчика і у воду пійде. На отсім то він і оперся ... Чого не лежиш тихо? Я, брате, тепер усі твої тайни провідав, не даром ти при Парани не таївся, коли ще стояв на родинній стопі, а я тепер від серця говорю... Та воно, бачиш, завсігди так буває: чесний і з серцем чоловік говорить щиро, а діловий чоловік слухає та їсть, а потім і зїсть. Ось і уступила вона сей вексельок, ніби то уплатою, сему Чебарову, а той формально за гроші упімнувся, не соромився. Хотів було я йому, як довідався про все те, так, для очищення совісти, також струю пустити, та на ту пору у нас з Паранею гармонія склалась, я і повелів цілу тую справу заткати при самім жерелі, то є поручився, що ти заплатиш. Я, брате, за тебе заручив, чуєш? Позвали Чебарова, десять цілкових йому в зуби, а папір назад, і ось честь маю його вам передати, — на слово нам тепер вірять, — ось візьміть, і наддертий мною як слід.
Разумихін виложив на стіл довжний лист; Раскольніков поглянув на него, не сказав ні слова і відвернувся до стіни. Навіть Разумихіна се озлобило.
— Бачу, брате, — промовив він через хвилину, — що я себе знову в дурні пошив. Думав було тебе розвеселити і балаканиною потішити, а, здається, тільки розсердив тебе.
— Кажеш, що тебе я не пізнавав в горячці? — запитав Раскольніков, також помовчавши з мінуту і не обертаючи голови.
— Мене, і навіть казились зі злости при сій нагоді, особливо, коли я раз Заметова привів.
—Заметова? ... письмоводителя? ... Та чого-ж його греба було тут?
Раскольніков бистро обернувся і впився очима в Разумихіна.
— Та чого ти так? ... Чого затрівожився? Познакоми-тись з тобою хотів; сам захотів, длятого що богато ми з ним про тебе говорили... Инакше від кого-ж би я про тебе, бач, довідався? Славний, брате, він хлопяга, пишний... в своїм роді, розуміється. Тепер ми приятелі; ледви що не кождий день бачимось. Адже я вг отсю часть міста перепровадився.
Ти не знаєш ще? Тільки що перепровадився. До Лавізи з ним разів два навідались. Лавізу ти памятаєш, Лавізу Іванівну?
— Маячив я про що небудь в голос?
— Та вже-ж! Цілком не памятався.
— Про що-ж я маячив?
— Ну там! Про що маячив? Звісно про що маячать... Ну, брате, тепер, щоб часу не тратити, за діло!
Він встав з крісла і вхопив за шапку.
— Про що я маячив?
— Ех, то його приперло! Чи не за тайну яку боїшся? Не бійся: про графині нічого не було сказано. А ось про булдога якогось, та про сережки, про ланцушки якісь там, про Крестівський остров, та ще про двірника якогось, про Никодима Томича і про Ілію Петровича, надзирателя помічника богато було говорено. Та крім того питомою вашою шкарпеткою вельми навіть заниматись були ласкаві, вельми! Жалібненько просили: подайте, змилуйтеся, шкарпетку, та й тілько. Заметов сам по всіх кутах твої шкарпетки ьишукував і власними, вимитими в пахощах ручками, з перстенями, вам тую дрянь подавав. Що лиш тоді і успокоїлись і цілу добу в руках сю дрянь передержали: вирвати годі.було. Мабуть і тепер денебудь у тебе під покривалом лежать. А то ще тороків на штани просив, та ще зі сльозами! Ми, очевидна, допитувались, які там ще тороки? Та нічого не мож було розібрати ... Ну, паноньку, отже тепер до діла! Осьтут трий: цять пять рублів; з них десять беру, а за дві години з них рахунок предложу. За той час дам знати і Зосимову, хоч і без того він повинен би давно тут бути, бо дванайцята година. А ви, Настусенько, частійше без мене навідуйтесь про пиття, або що там инше, чого зажадає... А Парани я і сам зараз що треба скажу. До побачення!