— Ви зробили велике відкриття. Поздоровляю! — сказав він. — Ми, звичайно, організуємо експедицію. Але зараз не будемо затримуватись. Вперед і вже без ніяких затримок!
Але одну затримку ми все-таки мали. Ми були вже на краю океану. Перед нами підносились "берегові" скелі, освітлені сонцем. Чудове видовище! Соколовський мимохіть затримав машину.
Внизу скелі складалися з червонястих порфірів і базальтів найрізноманітніших барв та відтінків. Ізумрудно-зелений, рожевий, сірий, синій, пальовий, жовтий кольори… Це нагадувало чарівний східний килим, що міниться всіма кольорами радуги. Де-не-де виднілися білосніжні відроги, рожеві обеліски. Виходи величезних гірських кришталів виблискували сліпучим світлом. Кривавими краплями звисали червоні рубіни. Немов прозорі квіти, красувалися оранжеві гіацинти, криваво-червоні пірони, темні меланіти, фіолетові альмандини. Цілі гнізда сапфірів, ізумрудів, аметистів… Звідкись збоку, з гострого краю скелі, бризнув цілий сніп яскравого райдужного проміння. Так сяяти могли тільки діаманти. Це, мабуть, були свіжі розломи скель, тому блиску і розмаїтості барв не потьмарив ще космічний пил.
Геолог різко загальмував. Тюрін мало не випав. Машина спинилась. Соколовський, витягаючи на ходу з мішка геологічний молоток, уже стрибав до сяючих скель. За ним я, за нами Тюрін. Соколовського охопило "геологічне" безумство. Це не була пожадливість користолюбця, який побачив коштовності. Це була пожадливість ученого, який натрапив на гніздо рідкісних копалин.
Соколовський бив молотком по діамантових брилах з несамовитістю рудокопа, що з-під обвалу пробиває собі шлях порятунку. Під градом ударів діаманти розліталися на всі боки райдужними бризками. Безумство — річ заразлива. Я і Тюрін підбирали діаманти і тут же кидали, щоб ухопити кращі. Ми набивали ними сумки, крутили в руках, повертаючи до сонячного проміння, підкидали вгору. Все іскрилось і сяяло навколо нас.
Місяцю, Місяцю! З Землі ти здаєшся одноманітно сріблястого кольору. Але скільки різноманітних, сліпучих барв відкриваєш ти для того, хто ступив на твою поверхню!..
Згодом ми не раз натрапляли на такі скарби. Дорогоцінне каміння, немов барвиста роса, виступало на скелях, шпилях гір. Діаманти, ізумруди — найдорожчі на Землі камені — не дивина на Місяці… Ми майже звикли до цього видовища. Але я ніколи не забуду "діамантової гарячки", що охопила нас на березі океану Бур…
Ми знову летимо на схід, перестрибуючи через гори та розколини. Геолог надолужує згаяний час.
Тюрін, тримаючись однією рукою за підлокітник крісла, урочисто підносить другу руку і навіть підводиться. Цим він відзначає наш перевал через межу видимої з Землі місячної поверхні. Ми вступили в країну невідомого. Жодне людське око ще не бачило того, що побачимо зараз ми. Моя увага напружується до краю.
Але перші кілометри принесли розчарування. Таке почуття буває під час першої подорожі за кордон. Завжди здається, що тільки-но переїдеш прикордонну смугу, і все стане інакшим. Проте спочатку бачиш ті самі наші берізки, ті самі сосни… Тільки архітектура будинків та одяг людей змінюються. І лише поступово розкривається своєрідність нової країни. Тут відмінність була ще менш помітна. Ті самі гори, цирки, кратери, долини, западини колишніх морів.
Тюрін хвилювався надзвичайно. Він не знав, як зробити: нагорі вагона-ракети краще видно, а в самій ракеті зручніше вести записи. Виграєш одне, програєш друге. Кінець кінцем він вирішив пожертвувати записами: однаково поверхня "заднього" боку Місяця буде старанно виміряна і згодом занесена на карту. Зараз треба дістати лише загальне уявлення про цю невідому людям частину місячного рельєфу. Ми вирішили проїхати вздовж екватора. Тюрін відзначав лише найбільші цирки, найвищі кратери і давав їм назви. Це право першого дослідника давало йому величезну втіху. Проте він був настільки скромний, що не поспішав назвати кратер або море своїм ім'ям. Він, мабуть, заздалегідь заготував цілий каталог і тепер так і сипав іменами героїв соціалістичних революцій, видатних учених, письменників, мандрівників.
— Як вам подобається це море? — спитав він мене з виглядом короля, який збирається нагородити земельною власністю свого васала. — Чи не назвати його "морем Артем'єва"?
Я глянув на глибоку западину, що простягалася до самого обрію і порізану розколинами. Це море нічим не різнилося від інших місячних морів.
— Якщо дозволите, — сказав я, трохи повагавшись, — назвемо його "морем Антоніни".
— Антонія? Марка Антонія, найближчого помічника Юлія Цезаря? — спитав, не дочувши, Тюрін. Його голова була набита іменами великих людей і богів старовини. — Що ж, це добре. Марк Антоній! Це звучить непогано і ще не використано астрономами. Хай так і буде. Запишемо: "море Марка Антонія".
Мені незручно було поправляти професора. Так найближчий соратник Юлія Цезаря раптом одержав посмертні володіння на Місяці. Ну, та нічого. На мене і на Тоню ще вистачить морів.
Тюрін попросив спинитись. Ми були в улоговині, куди ще не досягало сонячне проміння.
Вийшовши з ракети, астроном витяг термометр і застромив його в ґрунт. Геолог рушив слідом за Тюріним. Через деякий час Тюрін витяг термометр і, глянувши на нього, передав Соколовському. Вони притулили свої скафандри один до одного і, очевидно, поділились міркуваннями. Потім швидко піднялись на площадку ракети. Тут знову заговорили. Я запитливо подивився на Соколовського.
— Температура ґрунту близько двохсот п'ятдесяти градусів холоду за Цельсієм, — сказав мені Соколовський. — Через це Тюрін в поганому настрої. Він пояснює це тим, що в даному місці мало радіоактивних речовин, розпад яких підігрівав би ґрунт. Він каже, що й на Землі океани утворилися саме там, де ґрунт був найхолодніший. На дні тропічних морів температура, справді, буває холодніша, ніж навіть у морях північних широт. Він запевняє, що ми ще знайдемо отеплені радіоактивним розпадом зони. Хоч, між нами кажучи, в загальному тепловому режимі Землі тепло радіоактивного розпаду становить дуже незначну величину. Я думаю, що так само й на Місяці.
Соколовський запропонував зійти вище, щоб краще оглянути загальний вигляд місячної поверхні.