Я здивовано розкрив очі. Цього ще бракувало. Покинути свою лабораторію, наукову роботу і їхати на Памір шукати якогось Палія.
— Антоніно Іванівно, — почав я сухо, — ви, звичайно, знаєте, що не одна установа чекає закінчення моїх наукових дослідів. Зараз я, наприклад, закінчую роботу про способи затримувати вистигання фруктів. Досліди ці давно проводились в Америці і провадяться у нас. Але практичні наслідки поки що невеликі. Ви, мабуть, чули, що консервні фабрики на півдні, які переробляють місцеві фрукти — абрикоси, мандарини, персики, апельсини, айву, — працюють з величезним навантаженням місяць-півтора, а десять-одинадцять місяців на рік простоюють. І це тому, що фрукти вистигають майже одночасно і переробити їх усі відразу неможливо.
Тому щороку гине мало не дев'ять десятих урожаю… Збільшити кількість фабрик, які десять місяців на рік простоюють, теж невигідно. От мені і доручили цього літа поїхати у Вірменію, щоб на місці провести надзвичайно важливі досліди штучного затримування вистигання фруктів. Фрукти знімаються трохи недозрілими і потім вистигають поступово, партія за партією, в міру того, як заводи справляються з своєю роботою. Таким чином, заводи працюватимуть цілий рік, а…
Я подивився на Тоню і запнувся. Вона не перебивала мене, вона вміла слухати, але обличчя її все більше похмурніло. На лобі, між бровами, лягла зморшка, довгі вії були опущені. Коли вона звела на мене очі, я побачив у них зневагу.
— Який учений, який громадський діяч! — сказала вона холодно. — Я теж їду на Памір у справі, а не як шукачка пригод. Мені конче треба розшукати Палія. Подорож довго не триватиме. І ви ще встигнете попасти у Вірменію на збирання врожаю.
Грім і блискавка! Не міг же я сказати їй, в яке безглузде становище вона мене ставить! Їхати з коханою дівчиною шукати невідомого Палія, можливо, мого суперника. Правда, вона сказала, що вона — не шукачка пригод і їде в справі. Яка ж справа зв'язує її з Палієм? Спитати не дозволяло самолюбство. Ні, досить з мене. Кохання заважає роботі. Так, так! Раніше я працював у лабораторії до пізнього вечора, а тепер іду, скоро проб'є четверту.
Я вже хотів ще раз відмовитись, але Тоня попередила мене:
— Бачу, мені доведеться їхати самій, — сказала вона, підводячись. — Це ускладнює справу, але, може, мені пощастить знайти чорнобородого і без вашої допомоги. Прощавайте, Артем'єв! Бажаю вам успішного вистигання.
— Послухайте, Антоніно Іванівно!.. Тоню! Але вона вже вийшла з кімнати.
Іти за нею? Повернути? Сказати, що я згоден? Ні, ні! Треба витримати характер. Тепер або ніколи.
І я витримував характер увесь вечір, усю безсонну ніч, увесь похмурий ранок наступного дня. В лабораторії я не міг дивитися на сливи — предмет моїх дослідів.
Тоня, звичайно, поїде сама. Вона не спиниться ні перед якими труднощами. Що станеться на Памірі, коли вона знайде чорнобородого і через нього Палія? Якби я сам був присутній при зустрічі, мені багато дечого стало б ясним. Я не поїду з Тонею — це значить розрив. Недарма, виходячи, вона сказала "прощавайте". І все-таки я мушу витримати характер. Тепер або ніколи. Звичайно, я не поїду. Але не можна ж бути нечемним — звичайна ввічливість вимагає допомогти Тоні зібратися в дорогу.
І ось ще не пробило четвертої години, а я вже перестрибував через п'ять приступок, збігаючи вниз. Не гірше від старого американського кіногероя, я скочив на ходу в тролейбус і помчав додому. Здається, навіть не постукавши, влетів у кімнату Тоні і вигукнув:
— Я їду з вами, Антоніно Іванівно!
Не знаю, для кого більшою несподіванкою був цей вигук — для неї чи для мене самого. Здається, для мене.
Так я був втягнутий в цілий ряд зовсім неймовірних пригод.
ІІ. ДЕМОН НЕВГАМОВНОСТІ
Я невиразно пам'ятаю нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією.
Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і склала маршрут подорожі, використавши всі швидкі сучасні засоби пересування.
Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Над Валдайською височиною нас добре пошарпало, а тому що я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці, мені стало погано. Тоня дбайливо доглядала мене. В дорозі вона почала ставитися до мене тепло і лагідно — словом, змінилась на краще. Я дедалі більше дивувався: скільки сили, жіночої ласки, піклування у цієї дівчини! Перед подорожжю вона працювала більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. Вона була весела і часто наспівувала якихось пісеньок.
В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що робить прямі рейси Москва — Ташкент.
Ця машина летіла з шаленою швидкістю. Три металеві сигари, з'єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом — такий зовнішній вигляд стратоплана. Тоня відразу ознайомилась з його будовою і пояснила мені, що пасажири і пілоти містяться в лівому боковому корпусі, в правому — пальне, а в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун і холодильник; що літак рухається силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Вона говорила ще про якісь цікаві подробиці, але я слухав неуважно, новизна вражень пригнічувала мене. Пам'ятаю, ми зайшли в кабіну, яка герметично закривалась, і посідали на дуже м'які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості — сто метрів на секунду — і знявся в повітря. Ми летіли на величезній висоті, — можливо, за межами тропосфери[1] — із швидкістю тисячі кілометрів на годину. І кажуть — ця швидкість не гранична.
Не встиг я як слід умоститись, а ми вже залишили позаду межі РРФСР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою до обрію, ніби перекинутий сірий купол.
— Киргизькі степи, — сказала Тоня.
— Уже! Оце так швидкість!
Такий політ міг задовольнити навіть нетерпіння Тоні.
Попереду блиснуло Аральське море. І в кабіні говорили вже не про Москву, яку щойно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканд.
Ташкента я не встиг роздивитися. Ми блискавично спустились на аеродром і вже через хвилину мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда — того ж таки Ціолковського. Цей перший реактивний поїзд Ташкент — Андижан швидкістю не поступався перед стратопланом.