А ще й таке. Нова мати моя була мачуха як мачуха, любила холудику в руки брати. Та як не візьмеш, коли нас одинадцятеро! А все ж більше перепадало пасинкам, ніж рідким дітям. Надто мені. Щороку наймали мене на хутори пастушком до хазяйновитих хуторян і щоразу я незмінно тікав додому. Не скажу, що ті хазяї кривдили мене, не годували, били. Нічого цього не було. Але ж знесилювала робота. Бо, бач, луки чи вигін у хуторянина невеличкий. Це одна біда для пастушка, а друга те, що вигін цей з усіх чотирьох боків обставлений стінами пашні. Отож у худоби під ногами суха толока, а там — метрів за тридцять — п'ятдесят буяють пшениці, з другого боку — ячмінь, з третього — овес. У корівки очі розбігаються. І ось вона вже в пшениці, друга до вівса прямує, бичок купається в зелених хвилях ячменю. Пастушок — розривається, кидається з одного кінця в другий. А з хазяйського двору раз у раз летить: "Іване, глянь, у тебе воли в житі?!" Отак життя пастушка обертається на каторгу. І я починав думати, як з цієї каторги врятуватися, як додому втекти. І тікав. Отоді ото й з'являлася на сцену холудина мачушина. А в мене через дорогу родичі жили, Некрії — дід і баба. Любили мене, жаліли. Бабуся завжди голову мені змивала, сорочку міняла, чимсь там своїм підгодовувала. Дідусь на голову руку клав, казав: "Терпи, козаче, отаманом виростеш..." Рука в нього була тепла. І ось одного разу дідусь побачив, як мене репіжила холудиною мачуха-Нічого не кажучи, зняв з хвіртки до загороди коров'ячий налигач, склав його вдвоє і рушив через дорогу у наш двір. Не знаю, як сталося, що мачуха не спостерегла цього і отямилася тоді, як він ухопив за руку її і почав хрестити тим налигачем. Несподіване в цьому було те, що матії-мачуха не кричала, не плакала, сказала гірко наприкінці: "Дайте, діду, мені цей налигач, хоч завіситися на чому буде, а то в господарстві й обривка вірьовки немає. Закрутилася я з ними, засмикалася, далі й нікуди..." Моє торжество потануло, і мені стало жаль мачухи. Став перед нею, схилив голову, кажу: "Я буду слухатися, мамо!" А вона мені: "Коли б же змога твоя! Е, та що казати..."
З цих хащ страждань і вийшов Іван Маркович. З хуторів перекинувся в Червоноград, там став мукобоєм. Тим часом вдарила війна, і коли вона розвалилася, Іван Маркович додому повернувся комуністом.
І це його обминають, бояться Василь Дем'янович, господар гужового транспорту Червоноградщини Матвій Якович Зу-бенко.
— Перепочивши в непі, країні треба в комунізм збиратися, а вони, бач, куди збочують. Володимир Ілліч Ленін сказав, що у нас зараз таке становище, коли щогодини, щохвилини з усіх шпарок куркульня пре, а вони про це думають? Розмовляв і з тим, і з другим, з п'ятим і десятим. Та що з ним розмовляти, коли рідного батька обікрав і сестру босоніж на мороз вигнав?! А що найтяжче, це те, що це ж ті люди, з якими ти життя прожив. Разом на вулиці в піску гралися, разом в якономії босоніж до самої покрови 4 бігали, разом лантухами кидалися у млині Кричевського й Ірхіна, разом працювали, разом їли, разом спали, разом на вулицю ходили, тьху, у солдатах разом в окопах гибіли! А ти глянь, що з нього виросло, куди позирати почав9! Питаю Василя отого Дем'яновича: "Слухай,— кажу,— ти б за копійку людину зарізав?" А він мені: "А в тебе що — копійки лишні є?" Хай це жарт буде, як він каже, але ж жарт моторошний який! Поговорили, замість того, щоб спасибі сказати, що я його від провалля хочу одвести, він обминати почав. Ех, Юхимовичу, яке це все болюче й складне, бачиш, у безодню валяться — не вороги ж начебто, а ще вчора свої начебто люди! Від цього й серце болить. Та ти ж свій, ми з тобою в гною спали, гноєм укривалися, а що ж ти тепер робиш, куди завертаєш?!
Я спитав:
— То що, не впливають розмови?
— На таких справді не впливають. Ну як на нього слово вплине, коли у нього тридцять платформ! Життя, Юхимовичу, складна штука. Є в ньому закономірні процеси, є й закономірні наслідки. Отак живемо і збираємо сили. Вони з одного полюсу, ми з другого. І це не жарт.
Я кажу:
— Ну, добре, Іване Марковичу. Змінимо тему коча б так. Беремо іншого якогось, пересічного селянина. Заздалегідь відомо, що база в нього є: по два гектари на пушу. Припускаємо, що він молодий, повний енергії. Що робити йому? Потрапляти в закономірний процес чи застосовувати волю, щоб зробити своє одноосібне господарство не капіталістичним, а соціалістичним чи якимось там іще?
— А що ж,— каже Іван Маркович,— і таке може бути, коли чоловік ставить за мету не звичайне хазяйнування, а експеримент. У нас і такі є — розвідники, експериментатори. Ось хоча б і невтомний Нестір Степанович...
Ми обоє знали і любили Нестора Степановича.
— Що він зараз робить?
— Майструє машини для майбутньої комуни... Може, зайдемо до нього?
Я Нестора Степановича знав змалечку від батька і разом з батьком схилявся перед ним. Той самородок, який раз у раз випирає рідна земля, немов каже: "Будь ласка, любуйся цим чудом природи". Хто ж він? Селянин, батрак, заробітчанин, косар, пильщик, копач колодязів, столяр, тесля, слюсар, токар, до безкраю симпатична людина, самоук-грамотій, автор знаменитої шахівської хати, вилитої з глини з мінімумом дерев'яних конструкцій. Це був винахід бідолахи-заробітча-нина з того куща шахівських селян, що на початку віку вже залишилися без землі, мав садибу в селі та півнаділу, тобто дев'ять сажнів землі в полі. Батько наш схилявся перед цим винаходом, і коли я підріс і вперше пішов з ним у поле, він показав мені і дворище Нестора Степановича, і його хату. Хата була як хата, тільки більш нужденна, ніж сусідські.
— Так зате тепла,— сказав батько.— ї дешево йому обійшлася.
Але раніше, ніж.з цією хатою, познайомився я ближче з самим Нестором Степановичем. Він, як і батько, співав у хорі. І от в одну з неділь восени 1910 року в належний час, після "достойного", до нас у двір зайшли, крім батька, Нестір Степанович, Іван Сіренький-Калюжний, Михайло Іванович Балковий. Були чимсь збуджені.
У неділю у нас завжди день був відмінний. Ще в суботу мама з старшою сестрою моєю попідводили зсередини стіни, змазали красивою світлою глиною долівку, присипали її білим піском, який ми носили з сестрою від Дубини. В неділю ми, діти, мали привілей покачатися довше, ніж звичайно, в постелі, то й качалися, пустували, гралися в ігри, не залишаючи полу, лежанки і череня. А мама в цей час священнодіяли біля печі. Була ж неділя, а в неділю вона ніколи не залишала нас без чогось смачненького — коржиків, плескачів, пирогів, балабушок, пампушок.