— Ми хочемо! Чуєте?
І випрямилась.
. В манежі зірвалась ціла буря. Справжня буря. Але я бачив, що вона йшла не з слів її, а з очей. Мені можуть не повірити, але то так. З її очей і з того, що ховалось за очима. Воно з очей сідало на слова й на крилах їх перелітало в уха й очі маси, і маса вже горіла, маса вже забула себе, вже сміялась з того, що не зможе ніби перемогти. Вони не зможуть перемогти?! Та хто це сказав?!
— Забастовка! Годі! Забастовка! Голосувати!! Зіна. підняла руку. Маса покірно затихла.
— Товариші! — чудно блиснули очі з трибуни. — Ні одного більше поїзда? Так?
— Так, так!
— Ні одного вагона далі? Правда?
— Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-у!! Лице Зіни було бліде... і радісна мука мені вбачалась на йому...
За цілий тиждень не пішло з тої станції ні одного вагона нікуди.
Коли ми вернулись з X., я, скінчивши свою давню справу, а Зіна з дозволом взяти на поруки нареченого, наречений вже четвертий день голодував. Його прийшлось з звощика зносити до Зіни на квартиру. Так він ослаб. Але не зовсім. Бо коли я вийшов у кухню по воду, а потім вернувся, то у його ще було сили одірватись од Зіни й роздивлятись фотографії на столі.
Хутко він цілком одужав.
У мене теж цілком пройшов той чудний мент, коли чоловік сам з себе дивується. Я не бігав уже, як автомобіль, нікого не боявся і цілі дні лежав на канапі лицем догори. І думи мої плавно та сумно, поважно кружляли над чужим щастям, як шуліки степів над старими, задуманими могилами.