Ми перезирались. Зіна все здивованіше й здивованіше поширяла очі й навіть часом озиралась. Круг нас сперечались парами, групами; на їх шикали, щоб не заважали слухати.
— Ну, забастовка, видно, не пройде, їдемо, значить, далі, — звернувсь я до Зіни.
— Ви так думаєте? — коротко й чудно кинула.
— Так...
Вона нічого не сказала, тільки дивно крутнула головою й стала слухати.
А голова аж хрипіла вже надірваним голосом, немов люто застудилась там, на трибуні:
— Товариші! Милі товариші! Послухайтесь вашого старого товариша. Нащо воно вам?.. Як сказано... У кожного, знаєте... Не нада!.. Бог з нею... Згадайте, як нам... скільки нам... год тому назад, скажеш примірно, скільки горя було від тої забастовки? Га? А що ми маємо від неї? Ще хочете тюрми та пуль?
— Плювати! — крикнуло з бантини, немов з небес. Але унизу, з землі зараз же полетіли назустріч крики:
— Знаємо вже! Годі! Чули! Правда! Зіна раптом шарпнулась вперед.
— Куди ви? — схопивсь я за нею.
— Туди! — озирнулась вона, хитнувши до оратора. І лице було надзвичайно бліде, а очі блискучі, чудні.
І ніби біль якийсь почувся мені в них, гострий та різкий.
Я став протискуватись за нею, але мусив одстати й зупинитись, бо робітники, на жаль, мали теж загальний звичай: дамам добровільно давати дорогу, а чоловікам уступати з бою. Я стояв ступнів за десять від неї, а вона коло самої трибуни. Мені видно було тільки капелюх її, який, немов сковорода, поставлена руба, весь час заступав її голову від мене.
Бачив, як вона щось заговорила до робітників, які стояли круг неї, і ті робітники подивились чогось на оратора; потім вона озирнулась і, розшукавши мене очима, показала робітникам, а мені хитнула головою й посміхнулась. І знов вони заговорили. Далі один з робітників потягнув, мабуть, оратора за ногу, бо той спинився, озирнувся й нахилився вниз. Щось говорять йому. Хитнув головою, глянувши на Зіну. Слухає. Ще захитав. Хитнув востаннє, підвівся й знов заговорив, прибивши своїм голосом густий гомін, що почався в манежі, як прибиває дощ. порох на вулицях.
А той, що балакав з оратором, повернувся до Зіни й сказав їй щось, хитнувши головою. Зіна теж хитнула, й всі стали слухати.
Але я бачив, як круг Зіни перешіптувались і показували на неї очима й головами. Особливо пильно дивились жінки.
— Я кінчаю моє слово, товариші, — почулося з трибуни, — хай говорять інші... От... Хай говорять по совісті, як я говорив. А ми послухаємо і скажемо спасибі за добре слово... От.
І, незграбно уклонившись, став злазити, щось соромливо говорячи до облич і рук, які зараз же простягнулись до його.
А за ним розляглись по манежу оплески, крики, свистки, шикання. Маса захвилювалась, заворушилась, як мухи, яких потривожено на їхнім меду. Особливо, я бачив, хвилювались бантини й боки.
Але зразу ж почало чогось стихати, тільки шикання побільшилось. Я глянув на трибуну й завмер: там стояла Зіна. Склала по-наполеонівськи руки на грудях, підвела голову вгору і звисока мовчки дивилася вниз. Волосся буйно-золотистими хвилями бігло під заломлений капелюх, очі одсвічували чимсь натхненним, але спокійним і рішучим, на губах знайомий лукавий усміх.
Поза людини, яка знає, що робить і що з того вийде. Я зітхнув.
Ставало тихше й тихше. В неї впивалось, як у центр радіусу, безліч здивованих очей; її ждали, а вона стояла мовчки, непорушне, і тільки брови її стали підніматись угору, очі поширятись і робитись лукаво-здивованими. І разом з тим хвилинками ті очі темніли чимсь сильним, задержаним всередині. Немов всередині у ній кипіло щось велике, вогневе, але вона його здержувала і тільки лукаво посміхалася, знаючи про його.
Завмерло.
Зіна все здивованіше піднімала брови. Потім розняла руки з грудей, озирнулась і тихо почала:
— Товариші! — Замовкла й непорозуміло глянула на всіх. — Товариші, я не розумію, куди я попала? Мене кликали на збірку робітників, а я, мабуть, попала кудись в друге місце. Правда? Скажіть мені, я серед робітників чи де?
І замовкла, чекаючи. Мовчала й маса, перезираючись. На бантині засміялись.
— Серед баб! — раптом пролунав густий, злий голос. Сміх побільшився.
— Серед трудящих людей, у яких є діти та жінки! — зразу ж одгукнувся дзвінко хтось ізнизу. Зіна хутко повернулась у цей бік.
— Та-ак? — здивувалась. — Так висилайте ж сюди ваших дітей та жінок, чого ж ви прийшли сюди?! Може ж, вони здобудуть собі таке життя, щоб не мерти з голоду! Вам чого треба тут?! Геть звідси, ідіть мийте горшки, хай приходять ваші діти та жінки!
З бантин і з боків загриміли оплески, сміх, крики:
— Правильно! Давай сюди баб! Геть звідси! Браво! Центр мовчав і ніяково посміхався. Чулись тільки окремі голоси з його, які кричали щось до бантин. Зіна все-таки здержувала своє всередині.
— Тш! — повела рукою.
Затихло.
Вона для чогось перехилилась до маси і стала пильно вдивлятись у кожне обличчя. Мовчки, серйозно, подовгу. В бантинах тихо ждали. Потім помалу підвела голову й здивовано заговорила:
— Але, знаєте, я не помилилась. Я справді-таки серед робітників. Серйозно! Я бачу сажу і горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно нужду і злидні. Хіба ні? Вони всі до того повимокали від поту й сліз, що скоро потріскаються від сонця, як старі чоботи. Ви це знаєте? На них так понадимались жили від праці, що так вам і ходити з ними. До смерті ходити. А хіба є радість у ваших очах? Хіба в тих очах я не страх, не темність, не забитість бачу? Так, я таки серед робітників! Це правда.
Зробила паузу. Маса не ворухнулась.
І раптом зеленуваті очі заблищали і пустили задержа-не та буйне, весело-гнівне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова піднялась:
— Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабші? Хто? Той товариш, що говорив тут? А ви й повірили? Ах, ви ж коміки. Хіба ви не хочете краще пожити? Так-таки зовсім не хочете? Ви цілком усім задоволені? Мабуть же, ні? А раз ні, то чого ж вам треба? Треба тільки захотіти! Чуєте: тільки захотіти. Більше нічого. От так стиснути кулаки, стиснути, щоб аж нігті вп'ялись у шкуру, і сказати: ми хочемо. І більше нічого. От так.
І, стиснувши свій кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася вперед і сильно-спокійним, весело-лютим голосом промовила: