— Ви знаєте, про це вже говорилося — про поширення революції в Європі. Але нині ще хаос… Нам треба звернутися… до речі, він сьогодні тут, — ми звернемося до Буассі Д’Англя. Ви не знаєте історика Буассі Д’Англя? Шкода. Ще в 1777 році він видав книгу з історії Молдавії й Волощини, в якій відвів багато місця Україні й Польщі. Його ідея–фікс — розповсюдити гасла свободи по всій Півночі з допомогою українців і поляків. А ось і він. Бачите, стоїть біля трибуни, розмовляє з Мірабо. Ходімо…
Довговолосий брюнет із пташиним носом, Буассі Д’Англя, зі спокоєм патриція вислуховував запальну тираду Мірабо. На масивному обличчі оратора виступали жовна, він різко жестикулював, доводив співрозмовникові свою правоту.
— Я виділяю з когорти французьких просвітителів Жан–Жака не тільки зі своїх власних переконань, а й з політичної необхідності. Його людинолюбна філософія мусить стати теорією революції. Що візьмеш з Вольтера, що писав лише для свого часу? Я навіть не знаю, що станеться з його пам’яттю за сто років. — Буассі Д’Англя поблажливо посміхнувся, Мірабо не звертав уваги. — Спраглий хвилинної слави, він боявся зі своїм розумом вийти перед сучасниками, думаючи, що його не сприймуть. Вольтер за кожен рядок вимагав негайної винагороди і через це шукав ідей не революційних, а примиренських. Дідро брав ренту в північної узурпаторки. Тільки Руссо, живучи в бідності, поставив людину на п’єдестал Бога і проголосив її найшляхетнішим створінням, що не може служити знаряддям тиранів… Ви до мене? — перервав мову Мірабо, звертаючись до Шарля, що підійшов і в нерішучості зупинився неподалік.
— Ми до професора Д’Англя.
— Розмовляйте, — Мірабо відійшов, гордо несучи свою велику голову.
— Я хочу представити вам, мосьє Д’Англя, — уклонився Шарль, — професора Страсбурзького педагогіуму. Він емігрант з України.
— Чудово, — Буассі кивнув Любимському головою. — Нам потрібні тепер представники всіх європейських націй. Ви хочете запропонувати нам свої послуги?
— Так.
— Прекрасно. Я уже подав Установчим зборам пропозиції. Звичайно, ще доведеться почекати, поки почнемо їх здійснювати, хай спершу революційна влада укріпиться у всій Франції, але готуватися треба віднині. Я здавна стежу за подіями в Україні, тепер — особливо. За всіма ознаками, там повинен назрівати протест.
— Я не зовсім ознайомлений з тамтешньою ситуацією, — промовив Любимський. — Крім того, мені не можна туди вертатися. Але в мене є вихід: якщо в Польщі, яка зараз стоїть на краю занепаду, є хоча б малий опір королеві й шляхті, що визбирує крихти в петербурзькому дворі, я міг би податися до Варшави, а вже звідти…
— Спочатку Польща мусить упасти, аж тоді там народиться опір. Чекати недовго. Там до керівництва прийшли люди не з розумом, а з шляхетськими титулами, така держава практично існувати не може. Я надіюся більше на Україну, де поміж рештками козаків таємно бродить дух бунтарства. Там потрібен новий, освічений Пугачов. Я хотів би, щоб туди пішли наші емісари, що спробували б знайти серед колишньої української старшини сміливу людину, котра збудила б у застрашеного народу почуття свободи.
Буассі Д’Англя вичікувально дивився на Любимського; Павло, понуривши голову, мовчав.
Новий Пугачов… У професора сміливі прожекти, широкий розмах. Новий освічений Пугачов серед української старшини. Це дуже добре задумано. Французькі революційні емісари йдуть до України, де ще бродить дух бунтарства, і знаходять полководців… Але ж вони, українські старшини, уже звикли служити. Проти них самих треба підіймати чернь. А сама чернь? У сотий раз обдурена, вішана, палена, на диво ревно служить, якщо їй дозволяють тільки вдягнути шаровари й відпустити чуби. Вона нині бунтує проти уніформи, проти кайданів уже не вміє. Скільки її дурили, а нічого не навчилася. Згоріла Січ, попелом розвіялася запорізька вольниця — чи ж треба вже більшої науки; так ні: показав Потьомкін цяцьку, і знову козаки під Очаковом — кладуть решту своїх голів, завойовують для себе ще цупкіші кайдани. А може… Можливо, там, у темній глибині народного болю, дозріває бунтарська думка і, припечена обручами, спалахне врешті пожежею? То чи не треба насправді бути там?
Павло заплющив очі, і в пам’яті сплив так чітко, як ніколи дотепер, образ Уляни: вона в пошматованій сорочці, спина й груди списані чорними пругами, йде курними дорогами з дитиною на руках, і женуть за нею гайдуки з нагайками… А ви воюєте за жолд, сини України, голови кладете під стінами турецьких фортець, а ви, панове старшини, маєтки захоплюєте, а Україна біжить, зішмагана канчуками, розбитими дорогами. Та невже вона не зуміла народити хоча б одного сина?.. Йде Уляна степом, перебрідає ріки, продирається крізь терни байраками, а дитина на руках — може, це той син? А Улянині очі докором пропікають його мозок: "Тобі там добре, Павле, товариші в тебе мудрі, жінки звабливі, і люди шанують твій розум; слава Богу, що хоч тобі добре, а ми вже якось…"
Любимський струснув головою, мовив рішуче:
— Я можу бути таким емісаром.
— Ви наражаєтесь знову на тюрму, а може, й на смерть, — застеріг Шарль.
— Коли хочеш волі, найгрубшу тюремну стіну можна пробити залізним бруском. А втім, кожен має право ризикувати своїм життям в ім’я порятунку. Коли народові потрібно, щоб ти вмер, мусиш умерти, — відказав Павло.
— Чудово! — Буассі Д’Англя енерґійно махнув рукою. — Я вірю вам. — Він потряс співрозмовників за плечі й вигукнув патетично: — Bellum, horridum bellum!38
Розділ п’ятий
За Крутоярським островом, на правому березі Самари, степова рівнина, враз розсердившись на свою беззахисність, люто зморщилася, згорбилася і сховалася в глибокі байраки, в густі гаї й діброви, там вона перепочине трохи над лінивими потоками й несміливими ставами, а потім доступно й покірно постелиться аж до самої Орелі.
За Крутоярським островом, неподалік од річки, зухвало вибухнула непокрита гора, що її називають Лисою; колись там здулася земля, не можучи втримати своєю вагою живлющих вод, що бубнявіли в її лоні; десь там внизу просочувалися сльозливі руді потічки й проступали замшілі озерця, та були ті води земною сукровицею, що призначена для тварі, здорова ж кров здвигнула кору землі й пробилася до неба, щоб її пили орли.