— Я ж говорив зовсім протилежне, Павле Антоновичу!..
— Ви не говорили протилежного за суттю. Вас задовольняє зміст згаданих мною актів, бентежить тільки спосіб їх виконання. Для вас вони — закономірність. А ось такої закономірності, яку споглядаєте нині — що тиранія неминуче гине, — не хочете розуміти, бо вона вас лякає. Проте існує — поза вашими уподобаннями. Існує! Хіба не бачите: народ повертає собі свободу тим самим способом, яким її забрали в нього. Насильством. На ваших очах упала монархія у Франції — які ще аргументи потрібні вам для підтвердження моєї рації? Держави, що тримаються на рабстві, падають, бо неволя ламає їх зсередини. Загачений потік рве тим міцніше, чим вища гребля. Це й є закономірність і доцільність історичного процесу, а не та, яку видумують для своєї вигоди тирани і їх апологети.
Карамзін не відразу знайшов відповідь. Через хвилину проказав невпевнено:
— Ви одягнулися в панцир вчення французьких філософів і у своєму бунтарському засліпленні не хочете зазирнути недалеко вперед, щоб побачити, яка безодня ляже між витонченими ідеями енциклопедистів і криками черні, п’яної від крові й вина.
— Я бачу перший пролісок пробудження народів Європи. Я бачу народження волі на руїнах монархій. Для вас же воля — покора монархічним законам. Так сказала Катерина у своєму "Наказі". Колись вона буде вельми задоволена вами.
В’їхали на набережну Сен–Мішель.
З–посеред нагромадження будинків вистрелили в небо ажурні вежі собору Паризької Богоматері. Біля мосту ліворуч стояв величний монумент.
— Це пам’ятник засновникові династії Бурбонів Генріху IV, — порушив мовчанку Любимський. — Він був великим народолюбцем і любив часто повторювати фразу: "Я не вмру до того часу, поки французький селянин не їстиме в неділю курки". І загинув від руки бідняка, що не діждався цієї благодаті. А ваша цариця жива й здорова, бо її кріпаки, як вона колись писала Вольтерові, давно вже надають перевагу індикам.
Карамзін не відповів. Цей французький підданий може говорити все, що захоче. Йому ж, російському поетові, краще не слухати подібних слів. Після повернення він повинен мати можливість узятися за літературну працю. Хто недалекоглядний, у кого гаряча голова — хай ризикує. Карамзін не має морального права на ризик.
Любимський наказав постиліонові спинитися. Вийшов із диліжанса, мовив:
— Пора нам розлучатися. Мені до Установчих зборів… — Торкнувся пальцями капелюха, кивнув головою.
— Якщо колись зможете приїхати до Росії, знайдіть мене, буду радий, — сказав Карамзін.
— Я заздрю вам… Ви живете у своїй батьківщині. Там є для чого жити, там боротьба має сенс. Говорив Руссо: "Якщо лише можеш, залишайся ціле життя у рідному краї, щоб служити йому. Людина, розплющуючи очі, повинна бачити батьківщину і, крім неї, до самої смерті — нічого більше". О, якби я міг… І як хочеться, щоб ви, молоді, жили так, як цього потребує рідний край, а не ваша вигода… Прощавайте! Щасливої дороги!
Установчі збори засідали у Версалі, у залі для гри в м’яча. Біля входу стояв озброєний гвардієць.
— Ви маєте перепустку? — зупинив вартовий Любимського.
— Ні, не маю. Але мушу побачити президента. Я професор Страсбурзького педагогіуму. Прошу мене обшукати.
— Зараз іде засідання, промовляє Мірабо. Не можна.
— Тим паче, якщо виступає Мірабо. Приставте до мене вартового.
Гвардієць кивнув до другого вартового, що стояв у глибині проходу:
— Проведи його і не спускай ока.
Павло увійшов до зали, набитої людьми. Лавки розставлені амфітеатром, спереду галерея і стіл, за яким сидить президент, перед столом висунута в залу катедра. З правого боку галереї — бюст Руссо. З лівого — Вашінгтона. За катедрою — оратор.
— Скоріше за незалежність англійської Америки був "Суспільний договір" Руссо, — говорив Мірабо. — Це він просвітив героїв свободи. Більшість публіцистів перед Руссо міркували як раби і витрачали свій розум для того, щоб виправдати існуючий лад. Секта енциклопедистів у політиці не зуміла стати на висоту народних прагнень. Корифеї цієї секти іноді декларували антидеспотичні гасла, отримуючи в той же час від деспотів пенсії. Тільки Руссо захищав природні права людини, тільки він гнівно таврував тиранів. Грізна революція наших днів зобов’язана не силі рук і мушкетів, а його творам. Установчі збори повинні скласти на підставі праць Руссо "Декларацію прав людини й громадянина", що проголосить рівність усіх людей перед законом!
— Vive la revolution! Vive Mirebeau! — заревів зал, люди повставали.
Любимський блукав поглядом по залу, він ще й зараз не втрачав надії побачити людину, з якою не вдалося зустрітися у Москві, він знав, що може й не впізнати її за стільки років, та однаково зупинявся на кожному обличчі… І враз на правому крилі амфітеатру побачив його, Шарля. Забувши про вартового, кинувся в обхід поза лавки, вартовий схопив його за плече, Любимський узяв гвардійця під руку й потяг за собою.
— Шарль… — прошепотів він над вухом елегантного мосьє, що стояв і плескав у долоні. — Шарль!..
Мосьє повернувся, глянув на Любимського, не впізнав — люди вже розійшлися по залі, оголошено перерву, — він кивнув вартовому, щоб відійшов, узяв Павла під руку і, провівши до дверей, запитав:
— Ви хто?
— Згадайте шинок у Москві, вавилонську вежу з капелюхів і молодого бакалавра…
— Поль! Поль…
— Любимський…
— Так, так, Любимський! Святий Боже, ви тут? Яким чином ви тут? О, а нас тоді… я не міг зайти до остерії. Тоді на Болотній площі після страти Пугачова Гаран, той, що складав капелюхи до вежі… такий нестриманий, викрикнув: "Pereat rex!"37. Хтось із таємних агентів, видно, зрозумів, і нас позбавили права перебувати в Росії, ми ще того ж дня мусили виїхати. Але як ви, що було потім з вами?
— Іншим разом, то довга історія… Який я радий, що нарешті знайшов вас! Я повинен… Хочу бути вам потрібний.
— Як ви змінилися, — придивлявся Шарль до Любимського. — Але ж кажіть, що з вами тоді сталося і коли ви опинилися тут?
— Я вже багато років у Страсбурзі. Розшукував вас по всіх юридичних закладах у Парижі… Мене тоді арештували в тій остерії, де я чекав на вас. А потім було щось подібне до жахливого сну, в який ви не повірите. Ви назвали б мене фантазером, коли б я вам сказав, що малим залізним бруском можна проламати мур завтовшки в півсажня… Я так чекав на нинішній день, Шарлю. Я чекав на революцію вдень і вночі. Діждався. Революція повинна дати діло моїм рукам, адже вона не обмежиться, ні, не обмежиться Францією. Є Польща, Австрія, зрештою — Московія…